Читати книгу - "Вільняк"

Зимородок укляк біля брата, витяг із кишені у штанях маленького каламарчика і відкоркував його. Із шийки шибнув солодкавий, запашний дух гой-ягідної масті, дарма що пляшечка була майже порожня. Він так-сяк облизав із пальця сажу і заходився вишкрібати з куточків, дна та стінок пляшечки рештки масті.

— Лежи тихенько, — попросив він брата і заходився втирати блідо-зелену масу в найстрашніші рани. Жмутко, коли було невміч терпіти, лише кривився і тихенько постогнував. — Ще трішечки, ще потерпи, — благав Зимородок, змащуючи шкіру. — Ми вже майже закінчили. Уже майже все…

— Ма… майже в… в… все, — повторив Жмутко, вимучуючи кожен звук.

— Ну, звичайно ж, — підбадьорював його Зимородок. — Катапультні гнізда вже закінчено. Ступоходи та списомети — теж. І парові рури. Ще трохи — і велетенські серпи небавом також буде закінчено. — Він намагався говорити бадьоро. — Не сьогодні-завтра настане всьому край…

— На… на… стане кр… рай… — прохрипів Жмутко.

— Галявожер? Тьху! — сплюнув Зимородок. — Не машина, а пародія на калічного гобліна! — Він здригнувся, знов затикаючи пляшечку. — Побудь тут, брате, — промовив він стиха. — А я роздобуду чогось на вечерю.

Зимородок важко підвівся, узяв кварти, миски — свої та Жмуткові, й почовгав до кашоварного казана, що стояв у далекому закутку невільничої хижі під наглядом павуконогого гобліна і тихо булькав. Він важко зітхнув. Так, братові було ще гірше, ніж йому, та це не означало, ніби його самого не діймали люті злидні. І щоки його, і очі глибоко позападали, а ребра випиналися з-під шкіри, як сухі патики. І в нього, і в брата, і в інших гоблінів-пузанів — у них усіх дуже скоро відпадала потреба в черевній підв’язці, і та вільно теліпалася під запалим черевом. І на нього, і на решту мешканців невільничої хижі чекав один фінал — смерть від надсильної праці.

Каша в казані була сіра на колір, глизява, та ще й смерділа казна-чим. Зимородка аж вернуло від того варива, коли його накидали у його та братову миски, але він одчайдушно силкувався себе не виказувати. Набравши у кавратки брудної води з барильця, він повернувся до своєї лежалки.

— А ось і ми, — озвався він, розставляючи миски з квартами на долівці й добуваючи із задньої кишені штанів ложку. — Хочеш, я тебе погодую?

Жмутко нічого не відповів. Мабуть, не чує, подумав Зимородок. Брат лежав на боці, дихав хрипко, уривчасто і дивився просто себе.

Зимородок занепокоєно зітхнув.

— Слухай, ти тільки не помирай, — прошепотів він тихо-тихо. — Тільки не зараз. Я цього не переживу. — На очі йому набігли сльози. — Я ж казав тобі, Жмутку, що все вже майже позаду. Ще трохи — і кінець. Вір мені, брате, недовго вже зосталося. Недовго…

Вайло Нишпа опустив косу, випростав хребтину і потягся.

— Хай йому грець, отака каторжна робота! — поскаржився він і, запустивши руку під черевну підв’язку, заходився чухати своє чималеньке, кругленьке, волохате черевце, яке та підтримувала.

— Правда твоя, що каторжна, то каторжна, — притакнув братові Одоробло, скидаючи солом’яного бриля і втираючи лоба рукавом. — І важка, і парить, як у кузні, — додав він.

Вайло зняв із пояса надпиту баклагу, відкоркував її і добряче відсьорбнув сидру з лісових яблучок.

— На, — простяг він баклагу братові.

Вайло втер шийку рукою і собі приклався.

— А-а-а! — зітхнув він. — Смакота!

Брати стояли серед поля ячменю-синцю. Воно вже було наполовину викошене, а ячмінь поскладувано охайними гостроверхими стіжками. Ще малося скосити та пов’язати другу половину. Зерно перестигло, на важкому колоссі з’являлися перші провісники пліснявого цвіту, і хай би як старались брати-пузані, обидва чудово розуміли, що вдвох їм не закінчити жнив учасно.

— Ех, було б нас не двоє, а більше, — буркнув Вайло.

— Сам знаю, — сумно кивнув головою Одоробло. — Як згадаю, як працювалося торік… — І він скрушно похитав головою. — Я тільки молюся та сподіваюся, що з братами все гаразд.

Вайло взяв у нього баклагу і ще раз від душі пригостився з неї.

— Жмутко, Хвостань, Зимородок, Крутило… — На згадку про братів, яких зараз тут не було, на очі Одороблу набігли сльози. — Чия вража сила загнала їх на ті трикляті Ливарні галявини, га? — він зробив широкий рух рукою, обводячи сусідські наділи, де, як і на їхньому полі, колосився ще не скошений ячмінь-синець. — Гайовики, Плигуни, Волосяники… Половини з них уже нема серед живих, а друга половина чекає, поки до них прийдуть, виловлять, посадовлять на підводи і відвезуть до решти…

— Пом’яни моє слово, наступними будемо ми, — промовив Вайло. — Оті плескатоголовці можуть наскочити щохвилини. Тільки цього разу нас посилатимуть уже на війну.

— І не тільки нас, пузанів, отак, — додав Одоробло. — Цього разу будуть хапати всіх без розбору. Похапають усіх, та й пошлють на різницю, отак-то, і що ж тоді буде з нашим урожаєм? Ти мені не скажеш?

Вайло зосереджено кивнув головою, і обидва брати застигли поруч у полі, раз по раз передаючи один одному баклагу та озираючи краєвид, розбитий на прямокутники полів, поселення та сельбища, що розкинулися ген удалині.

Минуло вже чимало часу, відколи з’явилися Гоблінівські сельбища, що брали початок від однієї-однісінької колонії бражних гоблінів. Із часом біля неї осідали інші чільні гоблінівські племена. Першими сусідами медолюбів стали миролюбні симбіотики. Потім з’явилися павуконогі гобліни та дрібногобліни, вони вподобали собі узбережжя росяних ставків та Залізнодеревну пущу. А пізніше до миролюбних племен приєдналися інші — войовничі кочівники; їх дедалі більше вабив осілий спосіб життя, безпечніший і захищеніший від несподіванок.

Ікласті та чубаті гобліни, чорновухи та патлаї, рожевоокі й сірі — попервах споруджували такі-сякі подоби хиж, розчищаючи під свої житла лісові галявини. З усіх дерев залишилося тільки одне, посередині поляни, та