Читати книгу - "У череві дракона"

землі, серед них, а всім, що становить її духовну сутність, десь вельми далеко, у світах занебесних. І добре, коли цей стан зрозуміють саме так — по суті, таке розуміння відповідає істині. Але ж там, де люди не готові до зустрічі зі Світовим Розумом, вони цей стан витлумачать зовсім інакше, а як саме, можна й не пояснювати.

Тут є дві проекції, два плани: суто розумовий, позачуттєвий, і духовно-емоційний, де, власне, й перебуває в ці хвилини душа людська. Суто розумово ти здатний бачити себе збоку, здатний оцінювати настрій близьких тобі людей і, щоб применшити їхній страх перед тим, як ти зараз виглядаєш, змушуєш себе бадьоро усміхатися; але ж твоя усмішка виглядає неприродно на обличчі, де живуть інші, зовсім інші почуття, — і це лише посилює тривогу за твій стан, а згодом породжує певність, що без психіатрів не обійтися.

Те, що відбувається зараз у тобі, — о, це вже ніколи не дозволить жити так, як ти жив іще вчора! Ти ще цього не усвідомлюєш, іще прагнеш затишку, спокою, взаєморозуміння, та марно: цього ти вже ніколи не матимеш. Отож приготуйся до великої скорботи: многая мудрість — многая печаль…

Так, це починається із променевого удару. На череп ніби хтось надягає шолом, через який у твій мозок вливається занебесне проміння. Воно наповнює тебе всього, ти сам стаєш променем, а тіло живе окремо, хоч ти й усвідомлюєш його існування. Точніше, ти усвідомлюєш, що інші люди тебе бачать у тілі, але сам ти в ці хвилини живеш поза тілом: шість полум’яних крил підхопили твою душу, несуть її крізь зорі й галактики — несуть туди, де живе Монос. А він живе не всюди — він живе тільки там, де його Сила розірвала тканину мертвого простору і створене вічко заповнила власною сутністю, як свята бджола, ця найдіяльніша дитина Моносу, витворену нею чарунку заповнює чистим медом.

Із того, що йому було показано, Мирон вважав найголовнішим ось що: реально існує не один простір, а два. То є, з одного боку, мертвий, темний, непорушний моноліт самої безмежності, що має лише силу опору; з другого — строго обмежений простір незліченних вічок-розривів (менших, більших і велетенських!), в котрих зосереджено Силу Моносу, яка, власне, і є Силою Життя. Що менше небесне тіло, то більше вона скована — їй важче виявити себе у творенні живих світів. Отже, те, що спершу виявилось на папері у вигляді формули радіуса живої плоті, тепер прийшло до Миронового мозку полум’яними крилами, щоб він спромігся оглянути креслення Всесвіту, обмацати його хребет. Більше того, йому було дозволено зазирнути у глибини Світової Душі — можливість така рідкісна, яка випадає лише обранцям і в релігійному лексиконі називається Благодаттю. Люди так часто вживають це слово, що воно втратило свій первинний зміст. А проте така доля всіх людських слів, навіть найсвятіших. Щодо Мирона Гриви це слово слід вживати в тому ж самому значенні, в якому його вживають щодо біблійних пророків: благодать не в розумінні нових меблів, сервізів тощо — Благодать у розумінні найвищих знань і жертовної долі. Хіба був на землі хоч один пророк, якого б співвітчизники не побили камінням?..

Екстаз, невимовна радість, стан найвищого щастя — ось ті почуття, якими була переповнена душа Мирона. Ніщо на землі не здатне подарувати людині таку радість і таке щастя — навіть кохання. І не дивно, що ті, кому випало це пережити, так легко відступалися від благ земних. Водночас Мирон мав змогу фіксувати знання, які вливалися в його мозок так щедро, що Всесвіт наскрізь був для нього прозорий.

Було ще одне почуття, яке полонило його душу: здивування. Йому хотілося сміятися й кричати від захоплення: як бо ж просто влаштована та машина, яка називається Всесвітом! По-дитячому просто. Немає жодної складності в її механіці — всі складності зосереджені в субстанції духовній. Але Мирон бачив своє завдання не в тому, щоб осягнути духовну велич Моносу, — це вже зроблено його численними попередниками. Зроблено в двох планах: філософському й релігійному. Йому належало зробити те, що робить анатом: скальпелем думки сягнути в живі тканини Всесвіту, щоб вивчити їхні життєві функції. І тепер він близький був до того, щоб закричати: «Люди добрі! У вас є все, щоб досягнути останньої межі фізичних знань, — бракує тільки фантазії».

Так, саме фантазії! Ми не здатні уявити, що живемо на небесному тілі, котре у своєму абсолюті не більше від вишневої ягоди. Ми віримо, що цілком об’єктивно визначили радіус земної кулі — він буцімто дорівнює 6356245 метрів. І радіємо: як точно — з точністю до одного метра! При цьому гори й рівнини були зведені до чогось середнього — це ще одне досягнення земної науки. Проти цього можна було б не повставати, якби вчені цю поважну величину назвали так: відносний радіус земної кулі.

(Слід зауважити: Мирон у ці хвилини був не здатний мислити послідовно — ми свідомо забігаємо наперед, щоб не розпорошувати на багатьох сторінках могутніх знань, які щойно до нього прийшли).

В чому ж тут справа? Ось у чому: єдиним критерієм довжини земного радіуса сучасна наука зробила те, що дають нам рецептори людських відчуттів. Ми абсолютизували сферу, на якій вибудували свою цивілізацію, не беручи до уваги, що наші чуттєві рецептори неспроможні дати нам реальних фізичних знань, — вони дають лише знання уявні. Уявні тому, що суб’єктивні, від людського «я», — це не що інше, як моя модель світу, заснована на параметрах, котрі я отримав при народженні разом з рецепторами відчуттів. А рецептори відчуттів мені видані Природою лише для того, щоб прив’язати дух мій до однієї із сфер Всесвіту, яких незліченна кількість. Справді ж бо: чому ми уриваємо радіус земної кулі там, де живемо самі? Хіба атмосфера та електромагнітні сфери, що сягають аж до Місяця, — це вже не Земля?..

Оскільки не ми створили Всесвіт, а він є нашим Творцем, нам з усією неминучістю належить бачити його у вигляді Суб’єкта Творення. Це само собою одухотворює Всесвіт — Суб’єкт не може не володіти духовною субстанцією, інакше він перестане бути Суб’єктом. Але ж тоді ми й самі станемо неможливі: мертвий Всесвіт не здатний породити живих дітей!..

Словом,