Читати книгу - "У череві дракона"

Під Метагалактикою Мирон, як і взагалі сучасна космологія, розумів Всесвіт — тобто обмежену космологічним радіусом сферу, де існують зорі, планети, галактики. Далі їх може й не бути, хоч простір, безумовно, існує. Існує також матерія, оскільки вона — сам простір, вакуум. Для Метагалактики Мирон прийняв масу, що дорівнює 1056 г, — величину, яку космологи всього світу, виходячи з деяких поважних міркувань, обґрунтовують як реальну.

Ми повинні хоча б побіжно спинитися на цих міркуваннях: саме вони й роблять неминучим наш прихід до Сили Моносу! Йдеться ось про що: існування таких світових констант, як швидкість світла і гравітаційна стала, із надр самого фізико-математичного апарату породжує скінченність маси й радіуса Всесвіту. Але щось таки ж є причиною того, що швидкість світла у вакуумі скінченна. Це ж не просто гра констант — це доведений науковий факт. З другого боку, нам відомо, що в різних середовищах швидкість світла різна — саме це й породжує заломлення світла у воді, склі тощо. Отже, вакуум також здатний обмежувати швидкість світла через те, що він є тканина, плоть, матерія. Тепер Миронові було ясно, що саме Грицько назвав мертвою плоттю. Так, густина вакуумної плоті незмірно менша, ніж, скажімо, густина води, але ж вона не може дорівнювати нулю, інакше ця плоть втратила б свої материнські якості. Ми надто часто забуваємо, що слова «мати» й «матерія» походять від спільного кореня.

Таким чином ми доходимо висновку, що причина існування світових констант закладена у фізичних властивостях вакууму як матерії. Отже, нічого дивного немає і в існуванні скінченної сили — тобто сили як світової константи: воно, це існування, зумовлене тими ж самими причинами. Скажімо, щоб проткнути шилом шкіру, треба докласти певних зусиль. Для певного сорту шкіри зусилля завжди однакове. Так виникає константа. Далі нам слід мобілізувати уяву, щоб побачити, як народження електрона, атома, планети розсуває простір. Всі сфери небесного тіла несуть на собі відбиток цього процесу — його можна назвати силою вакуумно-просторового тиснення. В різних сферах ця сила різна, але десь у самому центрі тіла з’являється керн (Грицько позначає його так: °; він, мабуть, не знає, що в земній астрономії це є знак Сонця) — надзвичайно мала сфера, кінчик Всесвітнього Шила, де зусилля вже не може бути більшим, бо робота завершена: мертва плоть вакууму розсунута живою плоттю Моносу. А вся інша маса тіла — то є лише тінь живої плоті…

В схематичному вигляді Грицькова космологія зводиться ось до чого: 1) мертва плоть — це є простір (вакуум) як матерія; 2) жива плоть Моносу — центральна сфера небесного тіла, що своєю силою здатна розривати мертву плоть, яка перебуває «поза Рухом, поза Духом, поза Буттям»; 3) тінь живої плоті — видимі нами сфери небесних тіл чи будь-яких речовинних об’єктів, що є лише просторово-динамічним відображенням живої плоті…

Тут ми трохи випередили хід Миронових роздумів — він до цього прийде, але пізніше. Зараз Грива вражений тим, що за допомогою Грицькової формули із загальної маси Метагалактики він отримав космологічний радіус. Отже, формула правильна! Вона дає ту ж саму величину, яку отримують вчені із наукового апарату сучасної космології. А це вже, ясна річ, далеко не абищиця!..

Мирон так розхвилювався, що не помітив дуже важливої деталі: радіуси живої плоті для Землі й Сонця вельми близькі до так званого гравітаційного радіуса — величини, котру можна назвати фундаментальною в загальній теорії відносності. Власне, саме тут і містилася сфера, що в сучасній фізиці породжувала проблему сингулярності з її «чорними дірами». Але про це розповімо далі. Те, що сталося з Мироном Сидоровичем наступної хвилини, можна порівняти лише з падінням у громохку безодню гірського водоспаду, звідки рідко виходять живими.

А проте падіння у громохку безодню настане пізніше — так принаймні виглядатиме збоку. Для самого ж Мирона це порівняння справедливе лише своєю невідворотністю та відчуттям могутності тих сил, які його підхопили й несуть, — але куди?..

Смертельна небезпека ховалася не в самій події, а в тому, що Мирон був не готовий до її сприймання. Щоправда, розумом він уже наблизився до тієї Сили, яка, здавалося, звалила на його голову цілий Всесвіт — а може, так це було й насправді. Пізніше, коли він осмислить пережите, — о, на це потрібні будуть цілі роки! — йому стане ясно: не всі, хто зустрічається з цією Силою, виживають — в одних не витримує серце; в других, наче від удару високовольтного струму, обвуглюються нерви та клітини мозку — ці люди змушені доживати віку під наглядом психіатрів; треті, потрапивши в атмосферу нерозуміння, відчуженості й страхітливої самотності, поволі занепадають, так і не передавши скарбів, які вони отримали у хвилини контакту із Світовим Розумом. І лише окремі індивіди, пройшовши попід градом каміння, здатні загоїти рани й поволі навчитися тієї мови, яка відрубає їх від усього, що було їхнім недавнім світом, — тепер перед ними нова дорога, новий світ, нові друзі…

Та якби ж вони, оці крилаті самітники, одразу ж усвідомлювали, що до старого немає вороття, — але ж ні: вони місяцями, навіть роками чіпляються за людей і речі, від котрих їм належало б негайно відштовхнутися, як відштовхується від свого середовища молекула води, коли її підіймає в небо сонячна сила. Проте людина, на відміну від водяної молекули, фізично лишається на землі, серед схожих на себе, — в цьому вся складність, а часом і трагедія.

Що ж сталося з Мироном? Чи зуміємо ми це описати?..

Можна сказати наперед: не зуміємо, бо в людській мові немає слів, здатних відтворити все, що переживає і пізнає душа, потрапивши в обійми занебесних крил, витворених із Розумного Світла. Це приходить як удар блискавки, але приходить внутрішнім спалахом, потужним осяянням. І, мабуть, справді на людський мозок падає не знана, не відома досі енергія, хоч ті, що стоять поруч, цього не бачать, не відчувають, — вони бачать лише, що людина раптом стала зовсім інша: тілом своїм на