Читати книгу - "Діти"

Одного разу хлопець так захопився, що поїхав геть далеко від хати і заблудився. Він навіть не помітив, як заблудився. Їхав собі по стежці, не минаючи калюж, їхав… А дід з бабою тим часом його шукали. І коли знайшли, то бабця ледве врятувала від розправи. Цілу дорогу вона сварилася з дідом, а хлопець вже не їхав, а вів за собою велосипед, обминаючи калюжі. І думав, що баба хороша, а дід злий і його не треба гнівити. Найкращий з усіх все-таки лис Мацько.

— Не треба мені вашого велосипеда! — раптом закричав Лялечка. — Коли ви такі, я в ліс утечу! І буду там сидіти зі своїм лисом на сонячній галявині і чекати, доки зійде сонце. Та-ра-ба-ра-ба-ра!

Він кинув велосипед у болото і втік. Не в ліс, правда, бо дід перелякався і наздогнав його. Не встиг він схопити Лялечку за руку, як той розревівся. А дід з бабою знову пересварилися. Баба сказала, що дід «звір», а дід сказав, що «він скоро й хату підпалить, коли йому все дозволити», тобто Лялечці.

Хлопчик аж перестав схлипувати. Тепер він йшов попереду, а за ним — дід з бабою, котра тягнула велосипед, геть виваляний у болоті.

Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як то добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Лис йому все покаже, а він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці…

Нарешті в хаті стало тихо. Дід з бабою більше не сварились. Лялечці раптом захотілось побачити маму. Він дуже давно її не бачив. Вона теж деколи сердилась на нього, але недовго. У бабці, як він приїхав спочатку, так само був лагідний голос. А потім вона геть зіпсувалась…

Лялечка почув, що надворі хтось тихо розмовляє. Може, мама приїхала? Вона ж писала, ніби дуже за ним скучила. Хлопчик зірвався з ліжка і побіг, здавалось, на мамин голос. Уже хотів кричати: «Мамо, мамочко!», та побачив удворі на лавці тільки бабцю і сусідку, які любесенько розмовляли між собою.

— А я думав, що то мама… — сказав розчаровано.

Сусідка заусміхалась. Вона була молода й гарна.

— Скучив за мамою, маленький?

Лялечка засоромлено сховався за двері.

— Ну, то як, будуть одружуватись? — допитувалась сусідка.

— Пише, що все добре. Дай боже! Бо що дитина без батька варта?! Хоч то й моя донька, гріх таке казати, але оте перебирання до добра не доведе. Вона не дівчина, щоб кавалерами крутити. Аби дитину любив, а то все байка! Лишиться сама, буде тоді знати. Ох, господи, коли вже я буду спокійна! — зітхнула бабця.

— Бабо, де мій велосипед? — з’явився Лялечка на порозі.

— Десь тут стояв. Подивися, може, за хатою… Старий по гриби пішов… — відповіла бабця.

Лялечка вернувся з-за хати.

— Нема!

— Як то нема?! Подивися ліпше. Я його за хату поставила.

— Нема…

Баба неохоче підвелася і пішла за хату.

— Нема… Хіба вкрали? Господи, що ж то таке! Серед білого дня.

— Могли і вкрасти, — зауважила сусідка. — Чого ви його в хаті не тримаєте? Дітвах якийсь, певно, вхопив. Підіть по сусідах, може, знайдете!…

— Та до нас діти ніби не заходили… Хіба коли я посуд мила.

— Та що їм! Прийшло котресь, сіло й поїхало. В моєї Наталочки торік так ляльку вкрали, вісім рублів коштує. Всіх сусідів оббігала, а таки знайшла. Якби то всі були такі чесні, як ми з вами! А то й не спитають, звідки в їхньої дитини чуже. Ви йдіть пошвидше, щоб далеко не заховали. Потім скажуть, що самі купили.

— Олег, ти Михаськові не давав кататись?

— Ні, — відказав Лялечка. — Він нині до мене не приходив.

— Ага, то, може, Михасько. Він все коло вашого Олежка крутиться…

— А Славкові ти не давав?

— Він у школі.

— Біжіть, я вам кажу, поки не пізно!

— Бабо, Михасько не бере без дозволу! — попробував заступитись Лялечка, але баба його обірвала:

— Не будь такий мудрий! То ти, я знаю, не взяв би…

— Бабо, не йди! Може, він сам приведе. Поїздить і приведе.

— Ти мені