Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

Вони схилялися перед панами, охоче наймалися управляти чужими маєтками, збирати чужі борги й податки, живучи на відсотки.

Вони отримували ґойські прізвиська Козак, Гайдамака, анітрошки не ображаючись, хоча ще піввіку назад за такі слова судились…

Якуб повірив екзальтованому дервішу ордена Бекташі, тому що він представляв не зовсім чужий для нього світ. Захоплений турками спочатку за допомогою торгівлі, а потім і зброєю, Меджибіж ще в роки дитинства Якуба став мусульманським містечком. Він крутився поміж турків на східному базарі, вслухався в незнайому мову, намагаючись вловити в ній рідні звуки, зрідка одержував милостиню від жалісливих туркень, заходив у турецькі будинки, коли служив рознощиком.

Потрапивши ще хлопчиком за дорученням громади до Львова, Якуб здивувався його польській говірці, ґотичній синагозі Нахмановича з яскравими люстрами й червоним оксамитом, європейським блідим обличчям і дивній тиші. Блукаючи разом зі своїм опікуном по вузьких, що петляли із пагорба на пагорб, вуличках, Якуб крутив головою, здивовано запитуючи, чому тут не кричать із високого мінарету муедзини, чому турки живуть десь там, в окремому кварталі, й чому так багато кам’яних левів? Для Якуба леви були символом Османського султанату, і він дуже здивувався, коли опікун пояснив, що ці хоробрі кішки належать польській короні.

У синагозі Якуб відразу відчув себе чужим. Він був малограмотний і багато чого не розумів, а молилися євреї споконвіку тільки на «лашон кодеш», святій мові. Очманіло сидів на ослоні, озираючись по сторонах, заглядаючи у високі стрілчасті вікна, але не приєднуючись до мелодійного голосу кантора.

— Про що вони співають? — тихо запитав Якуб, коли вони вийшли із синагоги.

— Бідний хлопчику, бідний… — відповів йому опікун, — це молитва «Авіну малкейну»[42].

— Не знаю такої, — мовив Якуб.

Після козацьких набігів та воєн з турками на околицях Меджибожа старі єврейські містечка стояли занедбаними, будинки заростали високим бур’яном, дерева дичавіли, приносячи дрібні плоди, кури й кози самі добували собі їжу. Багаті купці поквапились покинути ці прокляті місця, деякі з тих, що вижили, воліли селитися де завгодно, тільки не на кривавім згарищі. Те, що Якуб жив у лісі, вважалося звичайною справою.

Лише після перемир’я, коли Поділля офіційно потрапило під владу Осяйної Порти, турецькі чиновники з жахом виявили, що в завойованих землях залишилося мало жителів, а отже, мало податків піде до скарбівні. Тоді, порадившись, вони вирішили відправити в Меджибіж, Кам’янець і Хотин кілька єврейських родин з переповнених біженцями кварталів Стамбула, щоб вони почали торгувати й принесли нові ремесла. Почувши, що турки допомагають тим, хто переїжджає, євреї з усієї Порти вирушили на Поділля, сподіваючись звільнитися від утисків.

Поділля стало поволі оживати, відкрилися крамниці, будувалися будинки, хуторяни почали влаштовувати ярмарки, де знову снували єврейські перекупники. Непогано, якби не одне «але»: переважна більшість переселенців були запеклими сабатіанцями. Дехто з них вдягнув білі тюрбани, ставши, слідом за Шабтаєм Цві, правовірними мусульманами. Деякі зберігали вірність юдаїзму, але трактували цю вірність по-єретичному, так, що нечисленні місцеві євреї навідріз відмовлялися молитися з переселенцями в одній синагозі.

— Не хочете й не треба! — образилися турецькі євреї. — Ми краще в лісі збиратися будемо, біля водоспадів, у мохах та папоротях, ніж у вашій неправильній синагозі!

І прийшли вони до джерела, з прозорих вод якого вгамовував спрагу молодий олень, що ще не скидав рогів. Дивно, але олень не злякався єретиків, не втік, навіть м'яким вушком не повів. Помилувавшись його стрункою постаттю, маленькими копитцями й біленьким хвостиком, сабатіанці вознесли просто біля джерела похвалу Всевишньому.

У тому, що олень з’явився там не випадково, ніхто не посмів засумніватися. «Прибігаю до милості Твоєї, Г-споди, як стомлений олень до живлющого джерела», — шепотів Шабтай Цві в останні роки рядок з «Теілім».

Олень зник у густих заростях, і ніхто його більше не бачив.

Шабтай Цві строго наказав дервішу Бекташі скріпити безліч розрізнених сект, що часом зовсім не знали одна про одну в щось на кшталт суфійського ордену «Тарикат Ібрахімі». Спільне моління «денме» подільських євреїв біля оленячого джерела і поклало початок цьому об’єднанню. Поступова назва «хасидизм» закріпилася за сабатіанським рухом і стала протиставлятися ортодоксальному юдаїзму, «мітнагдим». Вона швидко пустило непомітне, але чіпке коріння…

Леві Михаель Цві вибрав найкращий час, щоб зникнути разом з пані Сабіною з Левиного міста, продавши свою антикварну крамницю. Він не став свідком злочинів сабатіанців, навіть не довідався, що накоїли його «багатообіцяючі» мазунчики. Розслідування вбивства маленької дівчинки Злоти, дочки покоївки Любомирських, тільки почалося, однак в повітрі уже витали недобрі передчуття. Думка, що позашлюбну, нелюбиму матір'ю Злоту могли згубити Любомирські, просто замордувавши дівчатко важкою роботою, голодом і холодом, навіть не виникала.

Смерть Злоти мали визнати насильницькою й навмисною, а її обставини — тільки ритуальними, заявив єзуїт Несвіцький, передоручаючи вивчення всіх обставин справи своїм колегам.

Насправді ніхто цю дівчинку не вбивав. Вертаючись того нещасливого березневого дня із купленими в крамниці смоквами, Злота завернула в тихий дворик, сіла на цямриння криниці. Липкі, просочені солодким соком винні ягоди, які вона з цікавістю розглядала, зненацька впали в криницю. Злякавшись жорстокого покарання, вона полізла за ними, думаючи, що там не дуже глибоко, але слизькі стіни не дозволили