Читати книгу - "Смерть у Бреслау"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Директор Беннерт спускався в цілковитій тиші бічними сходами, якими користувалися лише під час навчальних евакуацій, що останнім часом траплялися, на щастя, хіба зрідка. Сніп світла від ліхтаря розтинав густу темряву. Ці вузькі сходи ще з часів бомбардувань міста сповнювали його жахом. Того злощасного дня 13 лютого 1945 року, у мить, коли Беннерт збігав ними до підвалу, перетвореного на імпровізоване сховище, пролунав гуркіт першої бомби. Він вигукував ім’я своєї доньки й марно шукав її поглядом серед тих, хто з’юрмився на сходах. Його крик потонув у гуркотінні бомб і пронизливих зойках хворих.
Він відкинув прикрі спогади й відчинив двері, що провадили до лікарняного парку. У них стояв майор Махмадов. Він фамільярно поплескав Беннерта по плечу, пройшов повз нього й рушив нагору. За мить його кроки стихли. Беннерт не замкнув дверей на ключ. Він повільно потяг нагору. Між поверхами визирнув крізь вікно. Залиту місячним сяєвом клумбу швидко перетинав літній чоловік у формі. Беннерт до кінця життя пам’ятатиме холод, що пойняв його в цей момент. Він знову почув гуркіт бомб, лемент хворих і побачив крізь вікно цього літнього чоловіка з вогненними іскрами у волоссі й попеченим обличчям. На руках він ніс його непритомну доньку.
Санітар Юрген Копп сів біля столика із двома товаришами, Франком та Фогелем, і почав роздавати карти. Гра в скат була пристрастю, якій віддавався увесь обслуговуючий персонал лікарні. Копп оголосив винову масть і вийшов трефовим валетом, аби стягти масть. Та він не встиг навіть зібрати взятку, як усі почули нелюдський зойк, що розітнув темне подвір’я.
— Цікаво, хто це так горлянку дере? — замислився Фогель.
— Це Анвальдт. У нього якраз засвітилося, — засміявся Копп. — Певне, знову таргана побачив.
Копп мав рацію, але тільки почасти. Це й справді кричав Анвальдт, але не через таргана: підлогою його палати, кумедно посіпуючи довгими хвостиками, прогулювалися чотири великі чорні пустельні скорпіони.
Через п’ять хвилинСкорпіони повзали по галіфе й долонях, укритих густим темним волоссям. Один з них випростував жало й виліз на підборіддя. Загойдався на напіввідкритих губах і спинився на пагорбку товстої щоки. Другий, дослідивши вушну раковину, розгулював серед густого чорного волосся. Іще інший швидко сунув по підлозі, наче втікаючи від калюжі крові, що натекла з розпанаханої горлянки майора Махмадова.
Берлін, 19 липня 1950 року. Восьма година вечораАнвальдт прокинувся в темній кімнаті. Перед очима була стеля, на якій вигравали водяні відблиски. Він підвівся і, похитуючись, підійшов до вікна. Унизу текла річка. На перилах сиділа пара й ніжно обнімалася. Десь далеко сяяли вогні великого міста. Анвальдт звідкись знав це місто, але пам’ять відмовлялася йому коритись. Заспокійливі засоби звели здатність асоціативного мислення до нуля. Він роззнрнувся кімнатою. Сірість підлоги перетинала жовта смуга світла, що пробивалася крізь прочинені двері. Анвальдт розчинив їх навстіж і увійшов до майже порожньої кімнати. Її суворе аскетичне вмеблювання складалося зі стола, двох стільців та плюшевої канапи. На підлозі й на канапі валялися частини гардеробу. Він зацікавився ними й за кілька хвилин подумки посортував їх, беручи стать за вирішальний критерій. З його аналізу випливало, що чоловік, який порозкидав навколо свій одяг, повинен залишатися в одній шкарпетці й кальсонах, а жінка — у панчохах. Тоді помітив за столом пару й утішився, що аналіз виявився точним. Він помилився лиш трохи: пухка блондинка справді була одягнена в самі панчохи, а старий із червоним, поораним шрамами обличчям, — тільки в кальсони. Анвальдт вдивлявся у чоловіка якусь хвилину, а тоді знову прокляв слабкість власної пам’яті. Перевів погляд на середину столу й пригадав собі один з мотивів грецької літератури: anagnorismos — мотив упізнання. Чийсь запах, пасмо волосся, якийсь предмет розплутували ланцюжок асоціацій, повертали схожість рисам, відновлювали давні ситуації. Дивлячись на шахівницю посеред столу, він натягав тятиву пам’яті й напружував свій anagnorismos.
Берлін, того ж таки 19 липня 1950 року. Одинадцята година вечораАнвальдт прокинувся в порожній кімнаті на плюшевій канапі. Дівчина зникла разом зі своїм вишуканим гардеробом. Біля канапи сидів старий чоловік, незграбно тримаючи в долонях чашку з паруючим бульйоном. Анвальдт схилився й випив півчашки.
— Ви можете дати мені цигарку? — спитав на диво сильним дзвінким голосом.
— Кажи мені «ти», сину, — він простяг Анвальдтові срібний портсигар. — Ми забагато пережили разом, щоби дотримуватись офіціозу.
Анвальдт упав на подушку й глибоко затягнувся. Не дивлячись на Мокка, тихо промовив:
— Навіщо ти мені збрехав? Ти нацькував мене на барона, але це не спинило помсти єзидів! Навіщо ти нацькував мене на власного батька?
— Кажеш, не спинило
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть у Бреслау», після закриття браузера.