Читати книгу - "Зорчина пісня"

До міста Зорка добулася, коли вже зовсім розвиднілось і на вулицях було багато людей. Похитуючись від утоми, дівча вперто дибало від одного будинку до другого, читаючи вивіски. Ніччю в степу їй здавалося, що тільки-но прийде в місто, як одразу помітить потрібний будинок, але великих будинків у місті було багато, і всі вони схожі один на одного.

Врешті на протилежному боці вулиці Зорка вгледіла червону, не схожу на інші будівлю з голубою банею, що виблискувала проти сонця, та двома високими круглими різьбленими вежами.

Величезна арка над візерунчатими дверима вимощена кольоровими скляними плитками. «Тут!» — поклала Зорка й з останніх сил побігла через дорогу.

Раптом перед її лицем мелькнули чорні вуса, хтось рвучко вхопив її за плече, смикнув убік. Зорка побачила розгніваного міліціонера. Він міцно тримав Зорку за руку й тягнув за собою до тротуару.

— Ти людина чи машина? — сердито запитав він.

— Лю... людина,— розгублено прошепотіла Зорка.

— Чому тоді, наче машина, бруківкою ходиш? Для людей тротуар є. Машина задавить, мамка плакатиме: навіщо моя донька така дурна під машину потрапляла, га?

— Моя мама на війні...

Міліціонер поворушив вусами.

— У такої героїчної мамки така дурна донька,— вже добродушно сказав він і підморгнув: — Давай, ходи додому, лице мий, руки мий, сукня надівай. У трусах, розумієш, тільки хлопчиська ходять.

— Дядечку, пустіть мене, мені он у той будинок треба, до найбільшого начальника.

Міліціонер нагнувся до Зорки.

— До найбільшого? — здивовано перепитав він. — Навіщо?

— Треба. Мені дуже, дуже треба...

— Тоді тобі інший будинок треба. Це мечеть. За цією вулицею друга, праворуч, буде, там ще сад такий великий побачиш і гарний білий будинок з червоним прапором. Там начальник.

— Він там живе?

— Там міськрада. Радянська влада, розумієш? Виконком.

— Ага,— кивнула Зорка й, забувши з радощів подякувати, помчала в той бік, але міліціонер наздогнав її, узяв за руку.

— Разом підемо... ти де живеш?

Зорка йшла поруч з міліціонером, ледь постигаючи за його сягнистими кроками, й довірливо повідувала йому про своє життя-буття в дитячому будинку.

— Трошки неправильно йдемо,— сердито казав міліціонер.— Твого Крагу в міліцію треба. Давай до начальника міліції підемо?

— Ні, ні,— швидко мовила Зорка,— в міськраду треба.

В цьому будинку, як сказав міліціонер, Радянська влада, а Зорці потрібний був найбільший начальник.

У маленькій світлій кімнатці, перед дверима, що вели до кабінету голови виконкому, за письмовим столом сиділа старенька жінка в окулярах. Вона куталася в сіру пухнасту хустку й слухала воєнне зведення.

— Нам до Івана Спиридоновича,— сказав міліціонер.

Бабуся вимкнула радіо й підвелася.

— Іван Спиридонович зайнятий. Готує доповідь,— сказала вона, здивовано поглядаючи на Зорку, на її бузкову брудну майку та довгі, до колін, труси.— А ви в якій справі?

Міліціонер щось сказав жінці, відчинив двері й уштовхнув туди Зорку.

— Іди! Я тут почекаю.

Зорка стала на порозі. Від утоми й хвилювання в неї підломилися ноги. Однорукий сивий чоловік вибіг з-за столу й підхопив Зорку.

— Що сталося? Звідки ти, дівчинко?

— Я з дитбудинку,— прошепотіла Зорка.

Голова виконкому посадив її на чорний шкіряний диван і сів поруч. Налив у склянку води з карафки.

Зорка засоромлено всміхнулася й швидко, боячись, що слабість повернеться і вона не встигне, почала розповідати про Кузьміна, про Сашка, про Щуку, про все, що сталося в дитячому будинку відтоді, як захворів Микола Іванович.

Іван Спиридонович слухав Зорку мовчки, схиливши велику, коротко підстрижену голову.

Коли Зорка стала розповідати про підслухану останню розмову Кузьміна із Щукою, Іван Спиридонович підвівся, поставив склянку на стіл так, що вода з неї хлюпнула через край, і заходив по кабінету, трохи хилячись на той бік, де порожній рукав гімнастерки заправлено за пояс. Опісля він підійшов до дверей, розчинив їх широко і наказав:

— Машину! І начальника міліції негайно!

За годину Зорка, нагодована й закутана в теплу пухнасту хустку старенької секретарки, зручно вмостилася на задньому сидінні виконкомівського газика з брезентовим верхом.

Попереду, біля водія, сидів гладкий начальник міліції, а поруч із Зоркою на задньому сидінні — похмурий,