Читати книгу - "Зорчина пісня"

«Гадина, гадина,— мало не плакала від злості Зорка,— то ось чому казан провалився!»

— І не побивайся даремно, не в таких тарапатах бували,— далі втокмачувала Щука.— Люди на війні тищами гинуть, і то нічого, а ці безрідні кому потрібні? Й виховательку приберемо до рук. Час голодний, страдницький, підкинемо їй хлібця, м'ясця, масельця... До своєї користі лише дурень байдужий, кумекаєш? А дітям самим хто повірить?

Зорку охопила сліпа, шалена лють. «Значить, ніхто нам не йнятиме віри? A-а, змовились!» Вона зістрибнула з призьби, пошукала очима камінь і, не знайшовши його, шпурнула у вікно кухоль з чаєм.

Скло розлетілося в друзки.

— Злодій! Злодій! Дурень! — закричала Зорка.— І Щука твоя фашистська!

Вона кричала й тупала ногами. Страху не було. Була тільки скажена, сліпа ненависть до цих двох...

Несподівано Зорка відчула, як шорстка долоня затулила їй обличчя.

— Цить! — Кузьмін схопив Зорку за плечі й потягнув у темряву.

Зорка засіпалась, силкуючись вирватися.

— Швидше, швидше,— підганяла Щука.

Тоді Зорка зіщулилась, мов пружина, підібгала ноги до живота і, випроставшись, стусонула Кузьміна обома ногами в живіт. Кузьмін зойкнув, рука його, що затуляла Зорці рота, зісковзнула.

— Дурень! — знову закричала Зорка, сподіваючись, що її крик почує в спальні Віра Іванівна, і побігла до корпусу, але Кузьмін кинувся їй навперейми.

Тоді Зорка помчала подвір'ям до воріт, вихором майнула мимо Щуки й вибігла на вулицю.

Вона мчала в темряві вулицею, радіючи, що так удатно втекла від Краги, й бігла доти, поки ноги самі принесли її до оселі дідуся Токатая.

Біля хвіртки вона зупинилася, звела подих. Піт заливав очі.

«Зараз усе, все розповім,— поклала собі Зорка.— Може, він уже написав папір великому начальнику в місто? Нічого, тепер ще й про Сашка напише, і як Щука плиту в кухні навмисне розібрала».

У вікнах мазанки було темно. Зорка довго стукала в двері. Ніхто не озивався. Тоді вона підійшла до юрти й, відкинувши повстину, що правила за двері, покликала:

— Дідусю Токатай!

У темному отворі з'явилася Кульшат.

— Хто тут?

— Це я. Зорка... мені дідуся Токатая потрібно... дуже-дуже потрібно!

— Яка Зорка? — здивувалася Кульшат і раптом заплакала.— Зовсім погано стало, Зорко, ой, погано... Аллах розгнівався на нас... Брат, великий командир на війні... папір надіслали... загинув! Не минула біда нашу оселю, Зорко...

Зорка відсахнулася. Приготовлені слова про справи в дитячому будинку застрягли в горлі. А Кульшат плакала, не витираючи сліз, і говорила, говорила, безвільно опустивши руки.

Довгі, розпущені коси спадали їй на плечі, немов жалобна шаль.

— А як же... папір... він хотів папір? — розгублено прошепотіла Зорка.

— Папір надійшов... брат загинув,— сказала Кульшат і затулила обличчя рукавом.

Зорка обернулася й повільно почвалала до хвіртки. Що ж тепер робити? Сашко в лікарні, а Крага й Щука осторонь, і все їм зійде з рук?..

А що, коли дідусь Токатай ще не написав папір у місто? Що ж тоді робити? Скоритися Кразі?

«Ну ні! — поклала Зорка.— Піду в місто, знайду найбільшого начальника й усе йому розкажу. Взнає тоді Щука, як нам ніхто не повірить!»

Було далеко за північ, коли Зорка вийшла із селища на широкий проїжджий шлях, що вів до міста. Коли бігла зі спальні по чай, то поспішаючи не наділа сукні й тепер тремтіла від нічної прохолоди.

Місяць світив збоку, і Зорчина тінь, чорна, дивовижно вкорочена, бігла поряд. Рівний, без єдиного деревця степ сріблився, залитий місячним сяйвом, і тільки обабіч шляху вузьким густим живоплотом росла кошлата трава. В її темно-синій гущині весь час щось дзвеніло, потріскувало, немовби невидимі кравці краяли на шматочки щільну тканину й цокотіли на своїх чарівних швейних машинках.

На дворищах селищної околиці гавкали собаки, протяжно, ніби зі сну, прокричав осел.

Зорці було трошки моторошно в цьому величезному, нічному незнайомому світі, й вона, намагаючися ступати твердіше, голосно заспівала. Дорожній пил, шорхаючи, порскав під ногами.

Зорка співала голосно, розмахуючи у такт ходи руками, й серце її сповнювалось відвагою.