Читати книгу - "Карусь і ми"

Мене огортав якийсь безнадійний сум.

— Частину їх закуповують відсталі країни. У них праця не така дорога, як тут, а сировину важко їм випродукувати. А так мають готову. Деякі авта ще в такому стані, що їх можна направити й випустити на дороги.

Липке болото чіплялось наших кальош, сіяла дрібна мжичка. Холодний вогкий вітер пронизував. Він приносив шум авт, що ще біжать дорогами. Швидко й вони ляжуть десь на такому смітнику…

— Я читала, що їх мелють і таку металеву рінь вживають до будови доріг, — я старалась все таки знайти якийсь спосіб «існування» для наших приятелів.

— Це теж уже не оплачується. Є багато кращих синтетичних матеріялів для будови доріг. Але, он що з ними роблять: вантажать на великі судна, везуть до моря чи океану і там кидають у глибінь. Але й тут є кошти транспорту й роботи.

«Яке коротке життя і яка трагічна смерть! — я думала. — І нас, людей, і всього, що служить нам».

— Але така смерть чи похорон ще найкращі. Десь там, на дні, їх заносить піском, на ньому поростають цілі праліси водоростей. Слимаки, краби, поліпи, коралі прикріплюють до їх стін свої домівки. Прозорі струмені води пропливають крізь них. Вони стають складовими частинами морського дна. Ніхто вже не міг би пізнати, що вони були колись автами.

Пан Орест засміявся.

— Ви вмієте снувати казки навіть про авта-покидьки. Чого доброго, може й мавкам скажете поселитись у таких домівках і мріяти про прекрасного моряка-потопельника, що може стати їхнім коханцем.

Оживали казки водяних безодень.

Але під ногами було буре болото. Вітер гудів і насвистував у повигинаних бляхах старих мертвяків…

Карусь був хворий, і для нього не було рятунку. Спереду в нього витікала вода, і люди жартували собі: то старий пан, і в нього слабий міхур. Під автом завжди було мокро.

«Треба дати новий холодильник», — радили, але зараз же додавали: «Шкода коштів для такого старого авта!»

Витікала також олива. Під возом була завжди велика жирна калабаня. Треба дати новий картер. Але не оплатиться.

Одного дня під Карусем загуркотіло, і в нього обвисла задня кишка. Її називають «хвостовою», так наче б авто було твариною. Її, щоправда, можна було підмінити, але до чого прикріпити, коли цілий спід перержавів? Бідний Карусь майже все своє життя простояв надворі. Дощі поливали його рясно, сніги й морози залазили в найменші навіть щілини й прогризали їх. Сіль, що нею посипають дороги, роз’їдала його.

Карусь був бездомним, чужинцем, хоча й народився в цій країні. Але ми обидвоє не мали ґрунту під ногами, так часто і я не мала домівки. Правда, я врешті знаходила її й наймала. Там, де я жила, не було для нього приміщення, і він стояв на вулиці. Терпеливо чекав своєї черги: їхати-жити. Не бути спроможним рушитись — значить померти.

І той час прийшов.

— Карусю, — говорила я, прихилившись до його все ж гарного сяючого боку, — я мушу набути нове авто. Ти служив мені вірно і працював чесно. Ти відробив своє. Тепер тобі пора спочити.

Спочити? Але як? Там, на смітнику?! В найкращому випадку дати себе розшматувати, спалити й перейти всі муки виривання сталевих кусків, хромового окуття, металевих шруб і штаб. Ні, ні! Цього не буде!

Перед моїм домом з’явилася Синичка. Вона була значно менша від Каруся, блищала хромом та сяяла новим блакитним лаком. Її очі дивились кокетливо й визивно.

І тоді ми поїхали. Карусь шкутильгав за нами, гуркотів, тарахкотів, блював, попускав і мочився. З його кишки, що випадала, добувався неприємний сморід. Але Карусь дибав і котився, як міг.

То була його остання дорога.

У моїх приятелів був дімок над озером. Від нього простягалася хаща. Вона оточувала частину озера й лежала над ним тиха й незаймана. Навесні цвіли там між деревами білим квіттям кущі дерену, а восени хаща синіла й золотіла або мінилася білістю й фіолетом.

Карусь опинився на галявинці під деревами, обличчям до озера. Ми працювали біля нього: обсипали його землею. Підсипали її під колеса і працювали так довго, доки вони не зникнули під насипом. Так Карусь опинився на землі і став похожим на малий дімок. До дверей ми проклали по насипі східці.

Потім ми вийняли керму і закопали її біля дімка. Це на те, щоб нікого не скортіло забрати віз і пробувати ним їхати, а, може, ще якнебудь знущатися над ним. На місці керми появилась дошка, гарно вигладжена, широка. Над нею повисла бензинова лямпа. На поличці гарно складені олівці, пера й папір. Понад нею плоска коробка зі звірами, іграшками. Була там котяча оркестра. Великий вусатий котище держав у лапі батуту. Він був диригентом. Перед ним стояв малий жовтявий скрипаль і завзято тягнув