Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

зірка маньчжурської ночі, а ти підступний вогник, що привабить своїм сяйвом безневинного метелика, а потім спалить його! Але я тобі прощаю…» Та й замовк, на віки замовк. Тоді я одрізала ножем йому голову, поклала її в оцю шклянку, налила пахучим, міцним гашишем, і ото любую тепер нею. Андрієва голова проганяє від мене злих джинів і приваблює добрих, щирих джинів. Але смерть Андрієва розбуркала в мені хижацьку жадобу крови, таку жадобу, що несила моя залити її ніяким потоком крови! Мій слуга зарізав уже стількох чоловіків, але я хочу ще крови! Сьогодні вранці я поклала собі, що звелю вбити Сун-Тан-Сена, як тільки він переступить поріг моєї фанзи. Але твоя присутність змінила мою думку: вона перетворилася з бажання смерти – в кохання. Я певна, що на твоїх устах я знайду ніколи незабутні поцілунки Андрієві… О, не протився ж!.. Дай їх мені, ті поцілунки! Даруй!..

В цей мент в моїй голові зробилась якась порожнеча, а тіло налилось чимсь гарячим і важким, мов оливо… Пам’ятаю тільки якось не виразно палкі слова Тай-Цзи-Хеї та її пекучі обійми…

Коли я очумався, то ні Сун-Тан-Сена, ні шклянки з головою Андрієвою вже не було у фанзі, а Тай-Цзи-Хея сиділа насупроти і дивилась на мене розлюбованими чорними очима.

На тім світі
(Фантастичне оповідання)

Я вмер. Умер звичайним робом, як умирають всі люди, все живе створіння. І вмер якось несподівано, раптом. Ішов собі до редакції за авансом, зустрівся з якимсь товаришем, котрий, не кажучи ні доброго, ні лихого слова, стрільнув мені в голову, витрусив мої діряві кишені та й зник. І я, розумієте, я, що за скілька хвилин перед тим випадком сидів у себе в хатині та складав оповідання «Про грім та блискавку», під котре мав просити в редакції авансу, тепер лежав з восковим обличчям задубілою колодою і вже зовсім не думав про те оповідання та про аванс під нього, а вже коло мене порались якісь чужі люди, жалкуючи хилитали головами, як то я невчасно вмер. «Молодий, кажуть, ще б жити та жити і ось, мовляв, нещастя!..» Я чув, як з осередку мене, щось раптом поповзло, а з ним разом повз, мовби, і я сам. І дійсно. Згодом я почув, що то виповз я, виповз з самого себе й набрав якогось туманного невидимого вигляду, одділився од свого тулуба, що тепер був схожий на порожню мумію, на якийсь футляр з затхлою внутрістю, й підлетів на скілька аршин угору. А коли понесли мій футляр до моєї квартири, то я теж посунувся за ним. Видно було, що я ще не міг зовсім одділитись од нього.

Коло нього мене тримала якась сила, але ж я й не сперечався з тією силою. Тепер мені було багато краще, ніж попереду, коли пробував у тім футлярі, у тій мумії, а через що було мені краще – я не знав, знаю тільки, що потім було мені краще, багато краще! І такечки, в тім хорошім настрою, я всунувся вслід за своїм футляром в своє помешкання й розплився по під стелею. Родичі, товариші, «самостійники», «щирі», «умірковані» і просто українці нашого міста (вони вже всі були тутеньки) побивалися за мною і жалкували, що не зробив я що хотів. Услід за ними я пригадав усе своє життя і виявилось, що й справді я не зробив, що хотів. Не скінчив на-віть свого оповідання «Про грім та блискавку», що все тільки лагодився робити, лаштувався жити, будував плани діяльності і поки що нічого не робив, бо все одкладав на завтра. І такечки за тими клопотами минали тижні, місяці, роки, минало юнацтво, щезав запал, підупадала сила, аж доки не зустрівся з тим «товаришем», що перервав моє життя.

З кладовища я ще на якийсь час повернувся до своєї квартири. Мабуть, так треба було, бо сталося це мимо моєї волі.

В господі було прибрано, мов на якесь велике свято. В їдальні, добре освіченій огнями лампи, свічок та лампади, великий стіл тісно заставлений тарілками ріжноколірних закусок і між ними – батарея пляшок з самогонкою, вишняком, брагою та варенухою (вже встигли наварити). Посеред стола стояло коливо, тільки не з рижу, а з куті, і не з родзинкою, а зі сливами.

Всі гості як один були в чорному вбранні. Їх було так багато, що ледве знайшлися для всіх місця, хоч хата була дуже простора. Вони сиділи похнюпившись, мов круки під дощ, круг стола і скрізь по хаті, і, неохоче балакаючи про те та про се, пожадливо позирали на стіл з їствами.

Дружина клопоталася на всі боки, так наче вона була мати й ждала з-під вінця свою дитину, або збиралася заміж сама. Вона вже не плакала, і хоч мала зажурене обличчя, але була така жвава та гарна, як колись було перед нашим весіллям. Різниця була тільки в одному вбранні. Під столом сидів, облизуючись, кіт і спокволу байдуже поглядав на гостей; можна було думати, що він допіру повернувся з пекарні, де обгриз не один маслак і тепер пробував у самім найкращім котячім настрою.

Скоро ввійшов до хати панотець, всі підвелись, мов по команді, помолились Богу в куток, посідали за стіл, випили по чарці і взялись до їдження. Спочатку їли мовчки, уважно дивлячись в тарілки і мовби кохались в прозорім смачнім холодцю з хріном, але іноді дячок, чоловік високого зросту, сухорлявий, з довгою половою бородою і маленькими неспокійними очима, не в силі був отримати панування плоті, еротично стогнав. Його рябе обличчя сяяло радістю,