Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Вставила картку. Код 1991. І вперед і назад – однаковий. Як і мій рік народження. І відродження України.

Яку суму зняти? Головне – залишок. Залишок обов’язково!

Гаразд, зніму триста гривень. Набираю 300.

Банкомат довгенько шемрає нутрощами, відраховує, щоб не помилитися. Викидає шість по п’ятдесят. Віддає картку.

Але нема квитанції із залишком.

У мене все тіло стерпло, і серце бухкає, ніби хоче проклювати груди і вилетіти до мами. Рука тремтить, стискаючи гроші.

Касю! Стривай, дурна ти! Все гаразд. Треба було натиснути кнопку «видати квитанцію».

Полегшало. Зараз повторю все, як слід.

Українська. 1991. Видача готівки. Візьмемо ще 100. Видати квитанцію.

Вискочило два Грушевських. Картка. А квитанції знову немає. Правда, цей садюга-банкомат не заснув. Щось там у ньому ще ворушиться.

Нарешті! Висунулась. Як язик банкомата. Страшно, але хочеться швидше дізнатися, чи можу допомогти мамці. Боже, помагай своїй Касі і її мамуньці Вірі.

Хапаю повітря і дивлюся.

Залишок на вашому рахунку… 600 грн. 94 коп.

Сімсот гривень з копійками! Моя стипендія…

Не пам’ятаю, як повернулася до номера. На другий поверх піднімалася ліфтом, тримаючись за бильця.

Ледве влучила ключем у замкову щілину.

Мало не впала. На кріслі біля вазона з магнолією… Богдан Багнат! Мій Богдася з Краснодона…

Президент незалежної України Хазар Артур Михайлович возсідав на першому номері, себто на першій мисливській вишці, куди рагулі повинні гнати вепрів, лосів, зайців, лисиць, тхорів, а можливо, і вовків, яких тут, у причорнобильській зоні, розвелося до дідька. Вишка спеціально збудована для Президента Хазара. Із корабельного дерева. Крита посрібленою металочерепицею. Зі стрімко задертим, довгим козирком. З нішею-балконом для охоронців. З ліфтом на три рівні. З бетонованим погрібцем-сховищем. Із наймодернішою розробкою «Іжмаша» автоматом АК-12 на стаціонарному стояку. З підвішеним на тасьмі біноклем. Сидінням із м’якесенької шкіри, що оберталося довкола осі і на всі боки. Із відеокамерами, спецтелефоном. Із портативною кухнею, де подзвонював пляшками бар та красувалася перевірена охоронцями шинка, екологічно чисті овочі, сир Рокфор, про який старший синаш Артьомка, що веде фінансові справи сім’ї, розповів смачний анекдот: мудило прийшло бухим до хати, впало і кимарить без тями; кум, що встиг трахнути куму, підносить йому під нюхало кусок старого, скунєчого[103] голландського сиру. Той заворушився, потер шнобеля, пчихнув і прошарамаркав: «Манька! Убері свою шмоньку!»

Важко дихаючи, піднявся на княжу вишку геник.[104] Кум, друг молодості, вірняк.[105] Без мене – він гімно собаче в сущності, но вірняк, кум. Член сім’ї. Стьопа Гречаник.

– Прівєтствую свого любімаго Презідєнта!

– А я свого прокурора. Шо вип’єш? Є «Чівас» двадцятиоднорічний.

– Чуть-чуть, з вами, Презідєнт.

– Та не вий…ся. Ми ж друззя. Хоч правильно, повинна буть дистанція, конєшно. Ладно. Давай чикалдикнемо, поки діч підженуть. Наливай, кум і дружбан Стьопка.

Шмальнули. Зажували холодною шинкою і свіжими помідорами, що аж іскрилися інейком зсередини, такі виспілі на південному сонці Херсонщини.

Гречаник ледве стримував свою неприязнь, а іноді і злість на кума Артура. Він вважав себе освідченішим, розумнішим, з чистою біографією, з вищим рівнем моралі та патріотизму. В нього була справжня юридична освіта, по-справжньому трудова кар’єра «без лапи». Він самостійно вибився в прокурори області, не вважаючи це останньою висотою на межі двох тисячоліть.

Обласний прокурор Степан Климович кілька разів був на грані психічного зриву, коли область захлиналася кров’ю, коли щоденно край понуро довідувався про все нові і нові вбивства, розстріли серед білого дня, бандитські чвари і переділ капіталів на користь убивць. Не кілерів, а грошовитих замовників.

Степан намагався чесно розгрібати ці складні справи, шукати авторів, а не виконавців. Кілька резонансних побоїщ, а особливо вибух на стадіоні, коли слідчі кілька днів збирали руки, ноги, годинники, яйця, черевики, людські голови у радіусі кілометра, вивели його на відомі в області персони.

Гречаник вільно ходив містом, їздив по області. Аж поки…

Вони з водієм поверталися з Маріуполя, де міський прокурор зумисне зволікав із розслідуванням діяльності місцевої банди кілерів. Була «стоградусна» промивка оперативної групи з останнім, всі це однозначно зрозуміли, попередженням.

За вікном вишневої BMW-вешки сіялася снігова пороша, наче сніг летів від землі до неба. Аж під кінець грудня, перед новим роком починалася зима. Це був найкоротший день, а попереду – найдовша ніч. Муркотіла в теплому салоні якась місцева FM-ка, і Степана захилило на сон.