Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Отож, я розповідав сам про те, як Аліна, закохана по вуха у старезного діда, їздила на Різдво годувати пожильців привілейованого старечого закладу для доісторичних князів, банкірів і тому подібного непотрібного мотлоху, а ми з Вірою готували чудову вечерю. То було і справді по-сімейному лагідно і зворушливо, аж мені здавалося, що ми з Вірою — стара подружня пара, яка скоро святкуватиме золоте весілля.

Нагодувавши утретє ту хронічно голодну зграю (важко навіть уявити, скільки вони з'їдали в день на дармовщину, бо, бачите, ті багатії і стали багатіями тому, що вони упродовж життя нещадно економили на милі, зубних щітках і хлібі), Аліна була урешті готова святкувати з нами Різдво за товстезною, наче підсвинок, гускою. За третім разом вона принесла купу подарунків, що їй вручили оті мумії, а від збіднілого графа, її кандидата номер один, вона отримала у подарунок його фотографію. До речі, дуже неякісну.

— Якщо він не помре до Паски, то ми повінчаємося, — сказала вона мрійливо, розглядаючи фото.

— Як сніг, то й зима, як з літ, то й з ума, — констатувала Віра і поставила на стіл те, що відібрало у мене розум і відбило апетита на кілька днів — начинену яблуками гуску.

Бо, хоч вона виточувала із себе усі найкращі пахощі світу, їх вектор викликав у моїй підсвідомості абсолютно неїстівні асоціації, а оптично вона лише підсилювала — прости, Господи, я, видно, і справді перверзний тип — те жахливе нюхове враження. Я просто не можу назвати його словами. Якщо у кого із вас такі асоціації колись виникали, то ви зрозумієте мене, але переважна більшість читачів, як я опишу оте словами, відклавши книжку убік, побіжить до ООН чи НАТО, вимагаючи, аби автора цієї книги пропустили через м'ясорубку психіатрічки.

Гуску розрізувала Віра, бо мала добру практику на терені судмедекспертизи. Робила вона те справді майстерно, а гуска ворушилася під ножицями наче жива. Я отримав стегно і спробував, заплющивши очі і затамувавши подих, шматочок гуски проковтнути. Люди добрі, і за смаком вона нагадувала те, чим пахла.

Я іще встиг добігти до туалетної кімнати і виблювати усе, що їв протягом останнього року. Аліна, у якої, видно, виникли ті ж перверзні асоціації, не добігла, і ми потім разом із нею вимили підлогу. Тоді вона прийняла душ, ми обидва почистили зуби, переодяглися і сіли до столу, але з другого, дальнього кінця, подалі від артефакту, що викликав у нас таку реакцію відторження.

— Ви що, завагітніли обидва? — ображено спитала Віра, наминаючи соковиту плоть.

— Дай подумати, — відповіла Аліна. — Що стосується мене, здається так.

Я подивився на її обличчя, і воно видалося мені прекраснішим за усі венеціанські порцелянові маски. Я завжди хотів мати донечку, а як познайомився із Аліною, то бажав, аби вона була схожа на неї. І мені раптом уявилося, що Бог почув мої молитви і виповнив їх, так би мовити, на якийсь безпорочний манер. Як було, очевидно, у випадку з Йосипом.

— Безпорочне зачаття? — поцікавилася Віра, і я знову подивувався спорідненості наших душ і однаковості наших асоціацій.

— Дай подумати, — повторила Аліна і надовго замовкла.

— Що значить — дай подумати? Ти що, тягалася із усім Altenheim'oм?

— Ну, навіщо одразу «із усім»? Ти ж знаєш, що я закохалася, і то — моє перше кохання. Як не вважати найпершого. До твого волоцюги-батечка.

— Мені вийти? — спитав я чемно.

— Сиди, котику-любчику, сиди, — солодко сказала Віра. — У нас уже немає таємниць одне від одного. Ну, чого ти ревеш? — спитала вона Аліну.

— Я така нещасна, така нещасна, бо отримую усе занадто пізно.

— Інші і того щастя не мають. От як ми з котиком — чорта лисого отримали. Ге, котику?

— Ні, ви лише уявіть, яка історія! Той Берр працював у нашому місті, як я іще була дівчам, а він…

— А він — уже старезним дідом, — додала Віра. — Ким же він там працював? Резидентом?

— … і він ходив тими ж вулицями, що і я, наші маршрути були однакові, тільки лежали у протифазі. Коли я їхала з Дарниці, де жила, до Хрещатика, де навчалася, він їхав з Хрещатика, де жив, до Дарниці, де працював. І якби я його хоч раз стріла, то, присягаюся, одразу б зрозуміла, що то був він.

— Не думаю, що йому дозволялося за приписами розвідки зваблювати неповнолітніх.

Але Аліна була сліпою, глухою, безтямно закоханою і втратила почуття гумору.

— Я зараз вам щось покажу, — сказала вона з божевільним поглядом, зірвалась на рівні і побігла до спальні.

— Ось, дивіться, — вона відкрила альбом майже напочатку. — Бачите це фото?

— Сто разів ти нам його показувала і сто разів ту історію розказувала, — Віра взяла на півоктави вище і Аліниним голосом почала: «Того ранку, як я прокинулася, то одразу відчула, що на мене чекає найпрекрасніший день у моєму житті, і що того дня я стріну моє кохання. І я вбралася у свою найкращу і, до речі, єдину сукню»…

— … і поїхала до Дніпра, і гуляла його схилами, відчуваючи наближення щастя…

— Теж мені