Читати книгу - "Засвіти"

королят-магнатів, то сумніватися в тому, мабуть, марно... Отож, гадаємо, що, може, в тому провидіння для нас бога нашого, бо, давши такого наказа через коронного гетьмана, король ніби аж заслаб, а магнати, як і завжди, балюнки та свєнта влаштовують, грамоти, фундуші, процесії та ординації на наші посполитські зимівники, хутори та селища в нього клопочуть, про сейм товмачать; то гадаю, добре вчинимо, як змайструємо небарно оті чайки-байдаки отут, на Січі вашій, як зрихтуємо похід на шведів, розмістивши наше військо десь побіля Острога, Березані чи деінде ще, щоб евентуально полегшити під протектом випадку нашим депутаціям розмову на сеймі...

Сказавши оте, гетьман якийсь час примовкло дивився в юрбище, ніби шукав там підтвердження чи заперечення сказаному, і, не дочекавшись, продовжив:

— ...Гадаю, від Січі й гетьмана ви згодитеся послати на польський сейм Федора Вешняка, нашого достославного, хоч і молодого військового товариша, вправного воїна в ратстві і зело свідучого в таких справах добродія... Лишаю вам те на розсуд без мене, а мене прошу оповістити в домок черкаський, як все те вирішить військо ваше запорозьке... Наостанку дякую за увагу,— розкланявся він на чотири боки.

— Знакомиті достойники! — звернувся по паузі до натовпу за гетьманом кошовий, Варлам Нетеса.— Правду пан гетьман мовив. Біда сараною пливе на нашу землю. Отож, вислухавши його мудрих казань, і зважимо громадою, як те вчинити маємо. А чинити конче мусимо, бо вимремо, як мухи в приморозок. До речі, і морози близяться, то треба вирішити, хто, де і що робитиме взимі. Дозвольте просити від вас пана гетьмана запевнити його величність, пана круля, що ми й надальніше будемо вірно сторожити від людоловів святий наш край... Просимо також нагадати, що скарбники його забули вислати нам обіцяну ясновельможним платню за послуги, то ми, погнавшись за напасниками, мусили звільнити з наглого ясиру наших братів та сестер з майном і дрібком і дещо роздобути їм і собі на життя за труди наші, щоб полегшити тим обіднілу королівську казну... А чи так я мовлю, славні лицарі? — гукнув він у козацький натовп, сховавши посмішку у вус.— Пропозу ж про побудову байдаків приймемо як слушну!..

— Свята правда! Згода! Згода! — підтримали сказане весело кілька голосів з натовпу.

— То, гадаю, на тому і скінчимо на днесь нашу зборню. Осавули, викотити по падку сему п’ять барил браги для товариства,— підняв він догори розцяцькованого бунчука, засперечавшись тут же гаряче з Кулагою.

Ще старшина не зайшла в гостину кошового, а в дворищі вже заметушилося, завирувало різнобарвне юрмище. Особливо вирував майдан і гомоном, і рухом. Ішли хто куди, говорили хто що...

— Підемо і ми з такої оказії пополуднуємо? — подивився на побратима Левко.

— А чого ж, підемо. Не відмовлятися ж нам? — осміхнувся Іван.— Часто згадую тут, як ти відмовлявся їсти коржі в маковому молоці, що виходили на лиці муратинням...

— ...А я всюди тебе нишпорю, шукаю...— перепинив їх, зненацька появившись, Корній.— Як не спиш ти, то на вправах десь. Ти, Левчику, іди полуднуй, а ми тут ще одну пильну справу полагодимо з Івасем... Чи ти, може, того?..

— Та ні! Я й потім пополудную,— трохи розгублено виправдувався хлопець перед товаришем.— То побачимося, Левку, ще...

— Побачимося,— пішов той.— Я он в рефектарі буду тим часом... бурсацькому...

— Був я в Домни... чи то пак, в матері,— заговорив якось збуджено, ніби вкрадливо, Корній, коли вони лишилися сам на сам.— То поклін передавала, піклувалася дуже, просила чемним бути і шануватися, як рівно ж і пані Мотря того наставляла. Я тепер тобі до пригоди стану,— зупинився він, щось згадавши.— Матір мою, Вустю, і селище спалили ляхи, то я батьком назвав старого Капулу, купив за гасан-базаром на Базавлуці зимівник і посадив його там за господаря... Домовлявся з твоєю матір’ю, щоб була там господинею, то ніби, як ніхто і ніщо не перешкодить, згодилася на те, але ще має... Ти вже... не переч, бо скільки ж мені чекати того? — розвів він безпорадно руками.— Тут ось гостинець та ясочка передала тобі,— занишпорив Слимаченко у широченній кишені, кидаючи косі погляди на Сірка.— Ледь не забув було, бо на моїй голові всього тепер, багато забуваю, а чимало й не пам’ятаю... Просила, щоб тямив,— тицькає незграбно він у руки Іванові скатаний балабухою рушник-вишиванець.

Сірко, паленіючи, опустив долу очі:

— Дякую вам і їм...— ледь видихнув він, наспіх ховаючи за пояс дорогий дарунок-скарб, ніби боявся, що Корній роздумає і відбере його.

— Братом називала тебе Софійка,— продовжував далі Слимаченко,— і отак же паленіла, коли згадав їй, що їду на Запороги і тебе побачу... Розпитувала про все, то я наговорив їй сім кіп вовни, і всі неповні, хай тішиться.

— А мати ж як там? — спробував поміняти прикру розмову Іван.

— Та, кажу ж, згодилася на те, але ще подумає трохи,— гнув своєї Корній, явно радо втішений.— Ти, може, зголоднів, то підемо підполуднуємо, бо шкода буде, як з півсотки баранів, що їх звелів сьогодні зварити скупий кошовий, нам не лишиться й смачного кусня,— затурбувався він, поглядаючи в бік трапезної, що роїлася святкувальниками.— Заради отакого свята воно і душу святою юшкою не гріх відвести,— почухав він вдоволено потилицю, збивши набік кучмату шапку.

Випивши (вперше в житті) цілий коряк браги по намові Корнія і Левка, Іван осмілів, розговорився, пробував обнімати Кошовенка, хвалився успіхами на вправах, поривався похвалитися побратимові дарунком, але, потиснутий під столом Слимаченком, так і не зважився. Непевність у рухах, незнана досі теплота в тілі, тяжливість в голові не давали йому як слід розчути ні докладні оповіді Левка про останній похід та смерть Кривошапки-Гунди, ні повідані Корнієм пригоди та новини. Адже він вернувся оце