Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Радянський антисіонізм пішов шляхом прихильників ревізіонізму, пов’язаних із європейськими неонацистськими та фашистськими політичними партіями, які стверджували, що кількість убитих в часи Голокосту євреїв перебільшено. Не заперечуючи масового винищення євреїв нацистами як такого, як це робили західні ревізіоністи на Заході, СРСР водночас приховував кількість єврейських жертв, про яких ніколи не йшлося окремо — лише як про частину загальної кількості «жертв Великої Вітчизняної війни». Така парадигма не дозволяла вшанування пам’яті євреїв у місцях масових нацистських злочинів, таких як Бабин Яр у Києві.
СРСР зображав себе як єдину перешкоду, здатну запобігти світовому пануванню очолюваного євреями західного світу та світового капіталу[479]. Сучасний антисемітизм у Європі, США та Росії також камуфлює себе атаками на великий капітал, наприклад, на американського бізнесмена та філантропа єврейсько-угорського походження Джорджа Сороса. Російські правителі досі вірять, що США прагнуть світового ладу «на чолі з одним беззаперечним лідером, який хоче таким і залишитися, вважаючи, що йому все можна, а іншим можна лише те, що він дозволить і тільки в його інтересах». Путін пообіцяв протистояти цьому: «Якщо комусь це подобається, хтось хоче жити в умовах напівокупації [то це його справа], — ми цього робити не будемо»[480]. Хоча його партія «Єдина Росія» офіційно не просуває антисіонізму на радянський манер, це продовжують робити інші політичні сили, що підтримуються Кремлем, як-от «Вітчизна» («Родина») та ЛДПР. Російські комуністи, які на словах перебувають в «опозиції» до Кремля, також вдаються до антисіоністських формулювань. Окрім того, режим Путіна має зв’язки з антисемітами серед євразійців та націоналістів, а також із неформальних середовищ, таких як «Нічні вовки», «Янголи пекла» чи Ізборський клуб (що є особливо впливовим у силових структурах).
Антисемітизм в СРСР набрав, серед іншого, форми приховування і применшення втрат, завданих Голокостом. У нових офіційних документах та на міських мапах затирали сліди єврейської культури, історії, кладовищ, зі сторінок книжок і легенд на мапах зникли згадки про єврейські історичні пам’ятки[481]. Повоєнні плани радянських міст виглядали «так, ніби там ніколи не мешкало єврейське населення, хоча в деяких містах євреї перед війною становили 50 чи 60 відсотків мешканців». Невелике число єврейських шкіл і синагог, які ще існували після Другої світової війни, систематично закривали та нищили, особливо під час хрущовської антирелігійної кампанії. Радянські власті, як і нацисти, використовували кам’яні єврейські надгробки для мощення доріг.
Радянська влада нехтувала пам’яттю про один із найбільших нацистських злочинів часів Другої світової війни — убивство десятків тисяч євреїв у Бабиному Яру. Вірш відомого російського радянського письменника Євґєнія Євтушенка, надрукований у московській «Литературной газете» до двадцятиріччя трагедії, 19 вересня 1961 року, починався зі слів про те, що в Бабиному Яру досі немає жодного пам’ятника. Ситуація лишалася незмінною упродовж наступних п’ятнадцяти років, і лише 1976 року було встановлено монумент загиблим тут «радянським громадянам», навіть без натяку на те, що більшість жертв становили євреї[482]. З точки зору комуністичного керівництва, надмірна увага до Голокосту позбавила би радянський режим змоги маніпулювати кількістю жертв серед цивільних і військових, що відігравало важливу роль у міфології «Великої Вітчизняної війни»[483]. Експонування Голокосту, вважали вони, призвело б лише до зростання антирадянських почуттів та антисемітизму.
Та ще важливіше, що кремлівські лідери і тоді, й у пострадянській Росії остерігалися можливості паралелей між радянським комунізмом і нацизмом. Це підтвердили відкритий лист президента Мєдвєдєва президентові Ющенку (2009) та осуд українських «декомунізаційних» законів 2015 року з боку російських офіційних осіб. Як відомо, від 2009 року 23 серпня відзначається в демократичних європейських країнах як День пам’яті жертв сталінізму і нацизму, який у деяких країнах називають «Днем чорної стрічки». У Росії ж від травня 2014 року заперечення нацистських злочинів карається відповідно до кримінального кодексу, в той час як адепти путінського режиму применшують, приховують та виправдовують злочини сталінізму. І Путін, і Мєдвєдєв засудили ототожнення двох тоталітарних ідеологій одна до одної та вкрай болісно сприйняли спроби усунення рудиментів радянського минулого в Україні, що збереглися у пам’ятниках, меморіальних дошках, назвах вулиць тощо.
Хоча фільм про злочини, вчинені у Бабиному Яру, було знято ще 1981 року, широкій громадськості його вперше показали за часів ґорбачовської «гласності», в 1987 році, завдяки наполяганням редактора московського тижневика «Огонёк» Віталія Коротича. І лише восени 1991 року, після проголошення незалежності України та з нагоди п’ятдесятиріччя трагедії Бабиного Яру, тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук став першим українським очільником, який офіційно віддав данину пам’яті загиблим євреям та представникам інших національностей[484].
За радянської доби антисіоністські книжки та брошури були сповнені нападок на євреїв. Пропагандистські твори, скажімо «Іудаїзм без прикрас» Трохима Кичка, друкували мільйонними накладами, тож вони вплинули на ціле покоління радянських людей, які нині перебувають при владі в Росії та на окупованих нею українських територіях. Антисіонізм превалював у політичному керівництві збройних сил і КДБ (де Путін був офіцером у 1975–1991 роках) та рішуче вплинув на російсько-націоналістичне й консервативне крило у КПРС[485]. У 1970-х —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет», після закриття браузера.