Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Колапс ринку кави зумовив ланцюгову реакцію, що прокотилася по всьому регіону. Міста ледве животіли, оскільки податкові надходження різко зменшилися, що змушувало їх зменшувати обсяги послуг і звільняти робітників. Ферми скорочували виробництво чи закривалися, залишаючи тисячі найвразливіших людей у регіо­ні без грошей на купівлю продуктів і одягу чи на оплату оренди. Малі виробники, що заборгували банкам і кавообробним підприємствам, які позичали їм гроші для обробки культур і найму робітників, зупинилися, а деякі навіть утратили свою землю.

Живете ви у Центральній Америці чи в Санта-Моніка, економічна криза деінде може дуже швидко обернутися вашою проблемою. Рецесія 2007 року (що переросла у фінансову кризу 2008 року) викликала найбільший переляк за багато років. Економічний «удар» у цьому випадку походив із різкого спаду ринків акцій і житла, які зробили американських власників будинків біднішими. Кристіна Ромер, голова Ради економічних експертів при Президентові Обамі, оцінює, що добробут сімей — домовласників знизився на 17 % між груднем 2007 і груднем 2008 років, тобто у п’ять разів більше, ніж зниження 1929 року (коли менше людей були власниками акцій чи будинків)[192]. Коли споживачі відчувають удар по своїй кишені, вони менше витрачають, що посилює економічне погіршення. Це інтригуючий парадокс: наша природна (і раціональна) реакція на економічно погані часи виражається у більшій обережності при витраті грошей, а це ще погіршує нашу колективну ситуацію. Втрата довіри, викликана погіршенням економіки, може стати ще гіршим ударом, ніж сам удар. Моя заощадливість — рішення скоротити свої витрати на рекламу чи відкласти купівлю авто на наступний рік замість купити цього року — може коштувати вам вашої роботи, що, своєю чергою, ударить по моєму бізнесу! Справді, якщо ми всі вважаємо, що економіка, ймовірно, погіршуватиметься, вона піде донизу. А якщо віримо в покращення — вона покращиться. Наша поведінка — витрачати чи ні — визначається нашими очікуваннями, і ці очікування можуть швидко стати самореалізованими. Застереження Франкліна Делано Рузвельта про те, що «нам нема чого боятися, окрім як боятися самих себе», було і чудовим висловом лідера, і хорошою економічною наукою. Подібні настанови Руді Джуліані[193] про те, що ньюйорківці повинні вийти і робити свої святкові закупи наступного тижня після руйнування Все­світнього торговельного центру, не були такими ідіотськими, як здавалося на перший погляд. Витрачання грошей може породити довіру, що породжуватиме витрати, які приведуть до відновлення.

На жаль, Велика рецесія, що почалася 2007 року, мала й інші аспекти, які поширювали погіршення економіки у небезпечний і лякаючий спосіб. Багато американських домогосподарств були «надмірними боржниками», тобто вони позичили значно більше, ніж могли повернути. Житловий бум стимулював придбання навіть більших будинків із навіть більшою іпотекою. У той же час власні внески — суми грошей, які покупці мали витратити, щоб отримати позику, — ставали меншими порівняно з тим, що було позичено. Високоризикова іпотека (треба визнати, фінансова інновація) полегшила отримання позик тим людям, які в іншому разі були б некредитоздатними, а іншим дала змогу позичати в особливо агресивний спосіб (наприклад, узагалі без першого внеску). Усе це чудово працює, коли ціни на будинки зростають: той, хто неспроможний виплачувати іпотеку, завжди може продати свій будинок, щоб повернути позику. Коли ж мильна булька житла луснула, цифри виявилися катастрофічними. Обтяжені великими боргами американські сім’ї виявили, що вони не можуть дозволити собі виплачувати за іпотекою й одночасно не можуть продати свої будинки. Мільйони будинків і житлових комплексів були виставлені на реалізацію застави банком чи іншою фінансовою установою, що володіла іпотекою. Коли ці нерухомості вихлюпнулися на ринок, це призвело до ще більшого зниження цін і породило всі проблеми з нерухомістю.

Однак ми ще навіть не дійшли до справжнього жаху. Іпотечна проб­лема Америки поширилася на фінансовий сектор через два пов’яза­них між собою канали. По-перше, банки були переповнені поганими позиками на нерухомість, що зменшило їхню здатність і бажання видавати нові кредити. Кожен, хто хотів купити будинок, мав із цим проблеми навіть з хорошим кредитом і великим першим внеском. (Ви здогадалися: це ще посилило проблему з нерухомістю.) Водночас інвестиційні банки й хедж-фонди з Волл-стрит були переповнені деривативами нерухомості — ілюзорними продуктами типу цінних паперів, підкріплених іпотекою, вартість яких була певною мірою прив’язана до ринку нерухомості, що поступово слабшав. Як і американські домовласники, ці інституції добряче напозичалися, щоб робити такі інвестиції, тож до них також прийшли кредитори. Значна частина цих боргів була «застрахована» свопами кредитного дефолту, описаними в розділі 7, полишаючи фірми на милість долі.

У певний проміжок часу наприкінці 2008 року було схоже, що Волл-стрит, а отже, і глобальна фінансова система обвалиться. Найсерйозніший момент настав, коли інвестиційний банк Lehman Brothers визнав, що не може відповідати за своїми облігаціями коротких позик, а це означало, що без притоку капіталу ззовні ця фірма муситиме оголосити банкрутство. Скарбниця США і Федеральний резерв не мог­ли або не хотіли рятувати Lehman. (Роком раніше вони врятували Bear Stearns, інший проблемний інвестиційний банк, шляхом продажу контрольного пакету до JPMorgan Chase.) Коли Lehman оголосив про банкрутство, витрусивши на дудку всіх своїх кредиторів, глобальну фінансову систему фактично «заклинило». Посадовець зі Скарбниці так описував каскад паніки газеті The New Yorker: «Lehman Brothers породив колапс Резерву [фонд грошового ринку], що породило колапс грошового ринку, і фонди грошового ринку не могли купувати комерційні папери [короткотермінові позики корпораціям типу General Electric]. Ринок комерційних паперів опинився на межі руйнації. У цей момент банківська система перестає функціонувати»[194].

Тверезомислячі люди почали говорити про виживання шляхом вирощування кіз на задньому дворі. (Ну гаразд, це був я.) Мій сусіда по кімнаті під час навчання в коледжі, який став СЕО великої компанії, зізнався пізніше, що сховав 10 тисяч доларів у ковбойському чоботі в комірчині. (Мене дивувало, навіщо він купував ковбойські чоботи.) І ми були не поодинокі. Джеймс Стюарт описав колапс Lehman і всі його руйнівні наслідки в чудовій статті для The New Yorker. Ось уривок звідти:

Ґейтнер [тодішній президент Федерального резервного банку Нью-Йорка] казав: — Важко описати, наскільки погано це було і наскільки погано