read-books.club » Сучасна проза » Щоденник Майдану та війни 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Щоденник Майдану та війни" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 66 67 68 ... 87
Перейти на сторінку:
наповнювала центр ревінням і гуркотом потужних моторів. Щоправда, в одну мить коментатор раптом замовк і не повідомив москвичам та гостям столиці, що повз них проїхали ракетні установки «Бук». Назви інших ракетних установок, які проїхали перед «Буками» і після них, коментатор ого­лосив правильно. Щоправда, цю помилку помітили тільки вій­ськові та журналісти. Решта громадян, обвішані «георгі­ївськими стрічками» — традиційним з радянського часу сим­волом Великої Перемоги — були загіпнотизовані вій­ськовою міццю російської армії. Час від часу голос коментатора змінювався радянськими піснями про війну та про велику перемогу. Точно за таким же сценарієм проходили паради і в Донецьку з Луганськом — столицях самопроголошених «республік» Донбасу. Тільки там, звичайно, і солдатів, і техніки було менше і, що найцікавіше, жодна установка «Бук» у парадах участі не брала. Одначе брали участь танки та ракетні установки, які за Мінськими домовлено­стями не мусили бути в Донецьку. До Дня Перемоги в Донецькій рес­публіці випустили й поштову марку з портретом головнокомандувача Захарченка — він же президент «Донецької республіки». Захарченко особисто приймав парад, щоправда, він ледве стояв на трибуні, похитуючись. Через це багато хто вирішив, що він був п’яним.

І Донецьк, і Луганськ були цього дня щедро прикрашені «георгіївськими стрічками». Так само, як і Москва. Одначе в Києві «георгіївських стрічок» майже не було. Нестор Шуфрич, депутат парламенту від Опозиційного блоку, прийшов на мітинг із «георгіївською стрічкою», схрещеною з укра­їнським прапором, і тут же його було оточено жінками й звинувачено в підтримці сепаратизму, адже ця стрічка за останній рік стала символом російської агресії. Саме тому цього року вперше в українській історії десятки тисяч учасників демонстрацій причепили до свого одягу традиційні для Європи червоні маки — знаки пам’яті про загиблих у війні. Україна і святкувати цей день почала разом із Європою — 8-го травня. Радянському Дню Перемоги в Україні передував європейський день примирення, і саме цього дня відбулося те, що багато українців вважали неможливим: два ветерани — ветеран радянської армії й ветеран націоналі­стичної Української повстанської армії, які воювали один проти одного, — потисли один одному руки. До речі, цього разу від «георгіївської стрічки», як від символу Перемоги, відмовилися майже всі колишні радянські республіки, вклю­чаючи й республіки Центральної Азії. Навіть президент Білорусі Лукашенко причепив до свого піджака в День Перемоги стрічку кольору білоруського прапора.

8 травня в парламенті відбулися траурні збори, на яких був присутній глава ООН Пан Гі Мун, який зупинився в Києві по дорозі до Москви на парад. Президент України нагоро­джував учасників антитерористичної операції та згадував загиблих героїв. Коли він зачитував їх прізвища, весь зал парламенту встав. Залишилися сидіти тільки представники Російської православної церкви Московського патріархату на чолі з предстоятелем Онуфрієм. Ця демонстративна неповага до пам’яті загиблих захисників України викликала по всій країні хвилю обурення. Предстоятель Онуфрій по­спішив пояснити, що таким чином Московський патріархат проте­стував проти військових дій в Донбасі. Щоправда, він у сво­єму поясненні забув розповісти, що перед початком конф­лікту, перед захопленням сепаратистами першого міста Слов’янська, зброю, таємно привезену в місто для повстання проти української влади, ховали в церкві Московського патріархату. Там же ховались і перші російські добровольці, які приїж­джали, щоб зі зброєю в руках приєднувати Донбас до Росії. Архієпископ також не розповів, як священики РПЦ МП відмовлялися відправляти похорон загиблих в Донбасі україн­ських військових і добровольців, провокуючи таким чином конфлікти зі своєю українською паствою.

День Перемоги завершився. Від очікування терактів, від «показового виступу» Української православної церкви Московського патріархату залишився неприємний після­смак, але й він скоро мине. Життя і війна в Україні тривають. Росія відправляє в Донбас чергові «гібридні» конвої, які не можуть перевірити ні українські прикордонники, ні митники. А українці, зітхнувши з деяким полегшенням, на­віть на територі­ях, наближених до лінії фронту, садять городи. Тепер можна більш-менш передбачувано жити до наступного «Дня Перемоги», до наступного 9 травня. Де і як це свято вирішить святкувати Росія Володимира Путіна — не знає ніхто.

15 червня 2015 року. Літо в Україні. Відпочинок і війна

Улітку в Україні, як і в багатьох інших кра­їнах, люди думками та поглядами звертаються на південь. Усім хочеться відпочити. Відпочити й морально, і фізично. Українці втомилися від багатьох чинників: від безперервної війни в Донбасі, від економічної кризи, так що вже самі думки про південь і про сонце роблять життя трохи легшим і більш оптимістичним. Але південь цього року в головах в українців асоціюється не тільки з відпочинком. І не тільки з анексованим Кримом, куди теоретично теж можна поїхати відпочивати. Можна поїхати, тільки для цього треба спочатку сказати собі: «Я їду до “російського” Криму, а значить, я визнаю анексію Криму». Напевно, тому ніхто з моїх численних знайомих і друзів до Криму цього року не збирається. Останні три тижні вся Україна дивиться на південь, але зовсім в інший південний бік! Усі уважно дивляться на Одесу та Одеську область. Так, там уже всі пляжі забито відпочивальниками, там тепле море й голосно грає музика в ресторанах. Але цього літа в Одесі не це головне. Голов­не — це новий губернатор, якого призначив Президент По­рошенко, попередньо видавши йому український паспорт. Новим губернатором Одеської області став колишній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, особистий ворог Путіна, чоловік, який устиг перемогти корупцію в Грузії, який устиг за час свого президентства з невеликого приморського містечка неподалік від кордону з Туреччиною — Батумі — зробити міжнародний курорт екстра-класу, але, напевно, який не встиг реалізувати багато інших своїх планів. Призначаючи Міхеїла Саакашвілі губернатором, Петро Порошенко звільнив із посади губернатора чоловіка з команди іншого особистого ворога Володимира Путіна — українського олігарха з Дніпропетровська Ігоря Коломойського, який своїми грошима і своєю приватною армією зупинив просування проросійських сепаратистів і російських військових у бік Криму та Одеси. А Одеса тепер гуде, як бджолиний вулик. На двох телеканалах, які належать Коломойському, показали «документальний фільм» про і проти Саакашвілі, зроблений у кращих традиціях нинішньої російської телепропаганди. У багатьох газетах з’явилися чергові статті, що критикують Президента Порошенка за залучення іноземців до управління державою. Але Саакашвілі, отримавши український паспорт і посаду, відразу взявся за роботу, знаючи, що Одеса й Одеська область — одна з найбільш кримінальних і корумпованих територій України. На допомогу собі він запросив із Грузії колишнього замміністра міліції Грузії Гіоргі Лордкіпанідзе, що теж отримав український паспорт перед тим, як стати начальником одеської міліції. І вже через кілька днів в Ізмаїльському порту було вилучено найбільшу в історії України партію

1 ... 66 67 68 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник Майдану та війни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник Майдану та війни"