Читати книгу - "Місто карликів"

Слідчий відпустив плече в’язня, поглянув на свої пальці, що забруднилися кров’ю, гидливо скривився і заходився витирати хустинкою. Кров не витиралася, слідчий підійшов до умивальника в кутку:

— Що за неподобство? Рядовий, принеси води!

Солдат, що досі мовчки стояв у кутку, пильнуючи в’язня, побіг по воду — бачок умивальника виявився порожнім. Повернувся швидко. Налив води, щоб начальник мав можливість вимити руки, які у кожного чекіста повинні бути чистими, як заповідав великий їхній учитель Фелікс Дзержинський: «Холодная голова, горячеє сердце и чистые руки».

Увесь час, поки лилася з відра чиста, прохолодна вода, в’язень дивився, не відриваючи погляду. Навіть не облизував уже розпухлих, розбитих, потрісканих від спраги губів сухим, розпухлим язиком. А слідчий наче навмисно лив і лив воду:

— Ну, чого ти, Петре, чи як тебе там, мовчиш? Хіба не знаєш цієї дівчини? «Ой, дівчино, рибчино, чорнобривко моя!» — майже чисто проспівав. Він взагалі був веселим, цей молодий і майже вродливий мужньою чоловічою красою капітан. Мабуть, не одне дівоче серце тьохкало від погляду цих карих очей десь там, поза мурами в’язниці, де він питав, а не допитував, де шепотів, а не кричав, де ніжно торкався дівочих кіс своїми довгими красивими пальцями. — Ну, згадай, як разом на танці ходили! Як у лісі стежечки топтали! Місто маленьке, тут усі всіх знають! Скажи, як звати дівчину, як її псевдо — і все, ота склянка води — твоя. А потім підеш у камеру. Не в карцер, а в камеру, там тепло, там хлопці, там їсти дають. І я дозволю тобі передачу від тата й мами.

Слідчий витирав руки, красиві, пещені пальці чистим рушником з вишитими маками, й Орисі чомусь було дуже шкода отих маків, які вишивала чиясь невідома рука, немов отой зайда без жалю плюндрував не тільки їхні молоді життя, а й квіти, вишиваний символ їхньої землі.

Відводила очі від спотвореного, розбитого обличчя. Не хотіла дивитися, залишати у серці образ скатованого товариша.

— У мене немає тут тата й мами. Я нетутешній, — ледве виштовхував крізь розбитий рот хлопець.

— Брешеш! Знаю, що брешеш! Ну, подумай, який тобі сенс мовчати? Мабуть, батьки всі тюрми обшукали. А ти справжнього імені сказати не хочеш. А мама, напевно, передачки носить і носить, про сина питає, а ми? Що ми можемо? «Нє чіслітся!» — от що чує твоя бідолашна мати!

— Мене звуть Петро. Прізвище — Продан.

— Це я чув уже сто разів! Сім’я Проданів уже заарештована! Ніхто з них тебе не упізнав. Подумай, через твою брехню порядні, ні в чому не винні люди сидять у тюрмі!

— Я зі Львова. Тутешніх Проданів не знаю.

Орися розуміла — Петро говорить неправду. Він знає, що Сергій Продан — зрадник. Сексот. Секретний сотруднік, так це називається на їхній чекістській мові. Тому й назвався їхнім прізвищем. А капітан так забалакався, що вже й не аналізує слів — щойно бідкався бідолашною матір’ю, і тут же — Проданів уже заарештовано! А якби хлопець сказав справжнє прізвище?

— Говори, говори, бо знову…

Рядовий, що досі нудьгував у кутку, ступив крок до в’язня. Петро несамохіть відсахнувся. Орися глухо скрикнула — невже його знову битимуть?

— А чому ж ти мовчиш, Полянська? Ти знаєш його, знаєш!

Орися справді знала його. І як Петра з Орестової сотні, і як… і як Теодозія Ткачука.

— Ну, гаразд. Якщо вам так подобається мовчати — я маю час. Можете помовчати тут удвох. Чи навіть поговорити. Згадаєш його прізвище — покличеш.

Слідчий вийшов із кабінету.

Орися метнулася до столу вхопила склянку з водою, піднесла до вуст хлопцеві. Байдуже, що скаже капітан, байдуже! Аби лиш ковток води, хоч крапля на ці пересохлі вуста!

Він спрагло випив, хоч кожен дотик до розбитого рота спричиняв муку.

Рядовий, що сопів у кутку, здавалося, не звертав уваги. Пробурчав щось, але навіть не підвівся. Чи не все людське вмерло в душі простого солдата? Орися метнулася до умивальника, набрала ще води, дала випити, а рештою змила обличчя скатованому.

— Ну, ти там того, — пробурчав солдат, — ти того, нє очень…

Слідчий невдовзі повернувся. Помітив порожню склянку, сліди крові на склі.

— Ага, то ти його знаєш! Водичку подаєш, так? Говори, як його звати, говори!

— Я його не знаю, не зна…

Орися не договорила. Красиві пальці слідчого стиснулися в кулак, і кулак цей полетів в її обличчя. Удар відкинув до стіни.

— Та що ж ти робиш, нелюде! За що дівчину б’єш? Я її не знаю, ніколи не бачив! — рвався із пут Петро-Теодозій, намагаючись звільнити руки з колючого дроту, але колючки лиш сильніше впивалися в тіло, та й солдат не давав йому ступити й кроку.

— А як з вами розмовляти? — урвався терпець капітанові. — Ви у нас стріляєте, бандерівці чортові, а ми повинні з вами кренделя розводити? Ну, вона у нас знатиме, як родіну любіть! Сержанта Капустіна сюди!

Сержант Капустін виконував у тюрмі обов’язки ката. Бити, звичайно, умів кожен, але капітан Ратніков уникав прямого контакту своїх пещених пальців з тілами жертв — гидував. Максимум, що міг собі дозволити — ляпас по обличчю, коли здавали нерви. Коли потрібна була справді професійна робота — кликав сержанта.