Читати книгу - "Червоний"

14

Тієї ночі ніхто зі змовників не спав.

Кожен навчився визначати час без годинника, та саме тоді він тягнувся надто повільно. Не поручуся за всіх, та я, лежачи на спині на своїх нарах, досі не міг уявити, як усе це буде. І зовсім не відчував себе готовим до відчайдушної спроби втечі. Ці відчуття змішувалися з іншими: голосно калатало серце, тіло огортало млосне передчуття змін — не важливо яких, головне — це будуть зміни не лише моєї долі: кожен із в’язнів так чи інакше відчує це на собі, пропустить крізь себе, а життя табору, як би потім не відбувалося, поділиться на час до виходу Червоного й після нього.

Здається, занурившись у такі думки, я задрімав — бо легкий дотик руки ніби пробудив мене, повернув у кисло-смердючу реальність табірного бараку Не роздивився, хто мене зачепив, та й це не мало значення. Я легко підвівся та, намагаючись ступати обережно, дотримуючись умов попереднього плану, посунув у бік дверей. Там уже згуртувалися змовники, нас ставало більше, люди підходили з усіх кінців бараку, і аж тепер я усвідомив масштаб усього, що мало статися: до сутички підготувалося з півсотні мовчазних худих суворих мужчин. Вони вимучені, але як тварина відчуває зміни в природі й атмосферу небезпеки, так і зеки насобачилися тонко відчувати довколишні настрої. Це, знову ж таки, про мене — я знав, що більшість із тих, хто йшов за Червоним, готувалися до смерті, але в бою.

Щось подібне охоплювало і мене, коли вів свій танк уперед, бачив перед собою світло і ворога через прямокутне віконечко. Спочатку, в першому бою, охопив страх — і він змушував мене тиснути на педалі та смикати важелі, підбадьорюючи себе криками «ура». Потім уперед вело вже щось інше, відчайдушне — так пацанва до війни сходилася у вуличних бійках.

В’язні розступилися, пропускаючи вперед, до невеличкого коридору, у якому стояла параша і який відділяв житлову частину бараку від вулиці, Червоного, Лютого, одноокого Томаса та бандерівця на ймення Ворон. Тепер, коли все починалося і зупинити події було неможливо, змовники не особливо крилися. їх уже не хвилювало, що можуть підняти на ноги весь барак: стукачі, що напевне є серед нас, хоч як не зможуть попередити оперативну частину.

Червоний загрюкав у замкнені ззовні барачні двері. В унісон йому молотив кулаком литовець Томас. Решта стали півколом, у їхніх руках я помітив гострі предмети — ось коли знову підуть у дію здобуті в бою з кримінальниками саморобні заточки та піки. Від думки, що зараз на моїх очах убиватимуть радянських солдатів, стало незатишно. Проте й для мене не було вороття назад.

Конвойні відреагували на бузу в «політичному» бараку досить швидко — спочатку почулися нерозбірливі крики, хтось із того боку вгатив по замкнених дверях чимось замашним, напевне, автоматним прикладом, а потім почулося характерне брязкання — це висувалася з пазів важка груба довгаста клямка.

Першим поріг переступив сержант з автоматом напереваги. Його пропустили, навіть розступилися — так, аби Червоний та Лютий опинилися в нього за спиною. Він ще не встиг роздивитися що до чого. За старшим зайшли один за одним троє солдатів. На них накинулися разом, мовчки, не чекаючи команди. У повітрі майнули руки з затиснутими гостряками, конвойні видихнули несподіваний гострий біль, здається, хором, осіли на підлогу. Хтось — я не побачив хто, швидко причинив двері.

Не хочеться зізнаватися тепер, через тридцять років. Тим більше, не хотілося визнавати це тоді. Мабуть, мені б мало бути соромно й ніяково за свої почуття. Точніше за те, що в мене їх не виникло. Нічого, жодна струна не смикнулася в душі, коли на моїх очах бандерівці зарізали солдатів конвою. Сам не зміг би — скажу напевне. Та коли це зробили інші, я відчув щось на кшталт визнання очевидного факту: ось і стало на кількох вертухаїв менше...

Все ж таки я відчув на короткий час заціпеніння, якого мене вивів поштовхом Марат Дорохов.

— Чого став, Гуров? Не кисни! Рухайся, змерзнеш!

Стрепенувшись та остаточно опанувавши себе, я побачив, як Червоний, Лютий та Ворон вдягають на себе шинелі та шапки вбитих конвойних. Томас крутив у руках шинель єфрейтора, не знаючи, що з нею робити: убитий виявився на голову вищим за литовця та товщим, шинель лише сковувала рухи одноокого. Нарешті, кинувши її комусь із тих, хто стояв ближче, Томас підхопив єфрейтора за ногу та відволік в куток, до параші, де вже поскладали решту трупів. Але автомат узяв, хотів вислизнути з бараку першим, та Червоний, теж у шинелі замість бушлата й солдатській шапці, жестом зупинив його.

— Тепер так, хлопці. Томас веде одну групу до адміністрації. Автомат один на всіх, озброюватиметесь у бою. Друже Ворон, до виходу, там караулка, зброярня. Розумію — важко, але вас тут більше, ніж солдатів на вахті. Я з Лютим зніматиму кулеметні гнізда на караульних вишках. Оцих двох, кутових. — Для певності він щось показав рукою в повітрі, ніби нагадуючи напрямки ударів. — Діємо швидко та одночасно, всім зрозуміло?

— Зрозуміло, друже Остап. — Лютий взяв трофейний автомат напереваги.

— Томасе, ви підсувайтеся ближче та по можливості тримайтеся обережно. Без команди не починати, добре? Тебе, друже Ворон, це теж стосується.

— Яка команда? — діловито уточнив одноокий.

— Сам ще не знаю, — признався Червоний. — Дивіться в бік вишки, тієї, що ліворуч. Або махну шапкою, або там стрілятимуть. Та як би там не пішло, Томасе, починайте відразу, що б не побачили і не почули. Іншим бути тут. Друже Мирон, поведеш людей.

— Так, друже Остап.

— Стрілянина почнеться так чи інакше. Щойно почуєш її — веди людей в табір, відчиняйте бараки, випускайте всіх на волю. Зважай на кулемети, бо в когось із нас не відразу може вийти. До того ж не забувайте про решту вишок — там теж кулеметники. Але ці ближче.

— Погасимо їх — половину справи зробимо, — додав Лютий.

— Не кажи «гоп», — буркнув Червоний. — Поки діємо так. Далі за обставинами. Пішли, хлопці. Зі мною хто?

Не знаю для чого ступив уперед. Та Данило навіть не зважив на це й не оцінив, хоча не думаю, що в той момент мені взагалі потрібна була оцінка. Просто раптом закортіло