Читати книгу - "Інферно"

Консорціум завжди мав справу з впливовими супротивниками.

Згідно з домовленістю, Консорціум виконував свої зобов’язання стосовно Цобріста без зайвих запитань і впродовж усього терміну контракту перешкоджав зусиллям Сінскі.

Упродовж майже всього терміну контракту.

Менш ніж за тиждень до закінчення терміну контракту Сінскі якимось чином вдалося виявити Цобріста у Флоренції. Вона пішла в наступ: залякувала й переслідувала науковця доги, доки він не наклав на себе руки. Уперше за свою кар’єру

Начальнику не вдалося забезпечити захист, який він взяв зобов'язання гарантувати, і це не давало йому спокійно спати... а ще його непокоїли химерні обставини смерті Цобріста.

«Він волів скінчити життя самогубством... аби тільки не натрапити до рук своїх переслідувачів. Що ж у біса Цобріст від них ховав?»

Відразу ж після смерті Цобріста Сінскі вилучила з його банківського сейфа один предмет, і тепер Консорціум зійшовся у двобої із Сінскі у Флоренції — то були напружені перегони з метою знайти...

А що знайти?

Начальник спіймав себе на тому, що інстинктивно поглянув на книжкову полицю й важкий фоліант, який два тижні тому йому подарував із божевільним виразом очей Цобріст.

То була «Божественна комедія».

Начальник взяв книгу з полиці, відніс до стола і з важким виляском кинув на його поверхню. Тремтячими пальцями він перегорнув обкладинку і знову прочитав напис на першій сторінці.

Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Тобі вдячний також увесь світ.

«По-перше, — подумав Начальник, — ми з тобою ніколи не були друзями».

Він прочитав той напис іще тричі. А потім перевів погляд на червоне кружальце, яким клієнт окреслив у його календарі завтрашню дату.

«Увесь світ вдячний?»

Він відвернувся від книги й довго сидів, вдивляючись в обрій.

У тиші, що запала довкола, Начальник подумав про відео, і йому пригадалися слова координатора Нолтона під час недавньої телефонної розмови. «А чи не могли б ви переглянути те відео до оприлюднення... бо його зміст є вельми бентежним».

Той дзвінок і досі турбував Начальника. Нолтон — один із найкращих координаторів, і його прохання було подією екстраординарною. Координатор Нолтон чудово знав, що протокол, який розписував завдання й розкладав їх по попичках, не можна порушувати, але фактично запропонував ці* зробити.

Знову поклавши «Божественну комедію» на полицю, Начальник підійшов до пляшки шотландського віскі й налив собі півсклянки.

Він мав прийняти важке рішення.

Розділ 52

Відомий як церква Данте, святий храм Санта-Маргеріта де Черкі є скоріше капличкою, а не церквою. Малесенька однокімнатна молитовня — популярне місце паломництва шанувальників творчості Данте, які побожно ставляться до неї як до священної будівлі, де сталися дві визначні події в житті поета.

Згідно з легендою, саме в цій церкві Данте вперше побачив Беатріче Портінарі — жінку, яку він покохав із першого погляду й за якою тужив усе своє життя. Але Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і це завдало Данте великого душевного болю. А потім вона померла молодою — у двадцять чотири роки.

Саме в цій церкві кілька років по тому Данте обвінчався з Джеммою Донаті, жінкою, котра, навіть за свідченням великого письменника і поета Боккаччо, не стала для Данте доброю супутницею життя. Попри те, що у них народилися діти, чоловік і дружина не виявляли одне до одного великої симпатії, а після вигнання Данте жоден із них не палав пристрасним бажанням побачитися знову.

А великим коханням Данте на все його життя стала передчасно померла Беатріче Портінарі, яку поет майже не знав, однак його пам’ять про неї виявилася настільки потужною, що її привид став тією музою, котра надихнула Данте на великі твори.

У знаменитій збірці Дантової поезії «Нове життя» («La Vita Nuova») чимало віршів, у яких він співає хвалу «благословенній Беатріче». Іще більше хвалебної інтонації лунає в «Божественній комедія», де Беатріче зображена не інакше, як рятівниця поета, що веде його до раю. І в обох творах Данте тужить за своєю недосяжною прекрасною дамою.

Нині Дантова церква стала притулком для людей із розбитим серцем, які страждають від неподіленого кохання. Усипальниця молодої Беатріче розташована в цій церкві, а її проста гробниця стала місцем паломництва як шанувальників Данте, так і закоханих із розбитими серцями.

Ленґдон із Сієнною пробиралися ранковою старою Флоренцією до цієї церкви, і вулиці, якими вони йшли, ставали дедалі вужчими, аж поки не перетворилися на відомі в усьому туристичному світі вузенькі пішохідні проходи. Інколи там з’являвся якийсь місцевий автомобіль, що насилу протискався крізь цей лабіринт, змушуючи перехожих розпластуватися по стінах, щоби з ним розминутися.

— Церква отам за рогом, — сказав Ленґдон Сієнні, сподіваючись, що хтось із туристів у ній їм допоможе. Професор знав, що їхні шанси знайти доброго самаритянина зросли, бо Сієнна забрала в нього свою перуку та віддала його піджак. Вони знову стали такими, як були, перетворившись із підстаркуватого рокера й скінхеда на... університетського професора й гарненьку молоду жінку.

Ленґдон знов почувався у своїй стихії.

Коли вони ввійшли до ще вужчої вулички — віа дель Престо — Ленґдон придивився до дверей. Знайти вхід до церкви завжди було непросто, бо сама будівля дуже маленька, не прикрашена нічим і встромлена поміж двома іншими спорудами. Можна дуже легко пройти повз і навіть не помітити її. Як не дивно, але цю церкву було легше знайти не очима, а вухами.

Одною з особливостей церкви Данте було те, що там часто проводилися концерти, а коли концертів не було, то в церкві вмикали записи попередніх концертів, щоби відвідувачі в будь-який час могли насолоджуватися музикою.

Як Ленґдон і передбачав, коли вони пішли вузенькою вуличкою, почулися тихі звуки музичного запису, які ставали дедалі гучнішими, аж поки він із Сієнною не зупинився перед непримітним входом. Єдиною підказкою того, що вони прийшли, куди треба, була маленька вивіска — пряма протилежність червоному транспаранту на музеї Данте. Ця вивіска скромно виголошувала, що перед ними церква Данте й Беатріче.

Коли Ленґдон із Сієнною ввійшли з вулиці до темного приміщення церкви, повітря стало прохолоднішим, а музика — гучнішою. Інтер’єр був суворим та простим... і навіть дещо скромнішим, аніж запам’яталося Ленґдону. Усередині була лишень купка туристів. Хтось ходив туди-сюди, хтось робив записи в книзі відвідувачів, хтось тихо сидів на лавах, слухаючи музику, або роздивлявся колекцію творів мистецтва.

За винятком вівтаря з розписами художника Нері ді Біччі, присвяченими Мадонні, майже всі оригінальні мистецькі твори в цій каплиці замінили творами