Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

Каже йому баба:

— То й піди, діду!

От і пішов дід до попа і попросив, щоб він прийшов освятити просо. Зібрався піп, забрали з церкви образи і пішли просо святити. А воно знов озивається:

— От і попик іде, і пундик несе… Як візьму я попика за волоса та закину попика в чорні ліса. Як почну я попика терти та м'яти, то не буде кому попика обороняти.

Піп перелякався та навтіки, загубив хрест і кадильницю… Всі люди повтікали і образи покидали на полі, а дід лиш один залишився та й дивиться, аж іде хлопчик, а те, що в просі, озивається:

— От і хлопчик іде, і пундик несе… Як візьму я хлопчика за волоса та закину хлопчика в чорні ліса. Як почну я хлопчика терти та м'яти, то не буде кому обороняти.

А той хлопець іде та все прислухається, де воно говорить. А воно йому й каже:

— Приступи, приступи! Приступи, приступи!

А той хлопчик все ближче приступав, аж поки не побачив. А тоді як ударить по ньому булавою, а воно так і розсипалось грішми. Поділився той хлопець з дідом грішми та й пішли вони додому.

Скарб у скрині

Був собі убогий чоловік та жінка, і було у них двоє дітей: синок маленький і дочка Палазя. Пішов чоловік на заробітки, а жінку з дітьми дома кинув. І до того вони дожились, що вже й їсти нічого. Спекла вона з останньої муки два коржі, то і всього. От сидять вони раз ввечері, а щось як загуде, як зашумить повз хату, а тому хлопчикові і випало на толок вийти подивиться. Вийшов, дивиться — стоїть скриня повна грошей і свічечка горить. Набрав він грошей в запіл, вніс в хату, а там удруге пішов.

— Що ти там робиш?

— Та там, мамо, надворі скриня з грішми, так я оце набрав та ще піду.

Вийшла вона з хати, як побачила ту скриню — розсмикалася на тілі, нахилилась брать, а скриня її зачепила та так крізь землю і загула. Плаче той хлопчик, сидить в хаті — матері нема, а Палазі нічого їсти.

От прокинулась Палазя:

— Чого ти, братіку, плачеш?

— Та матері нема дома.

— А дай мені їсти.

Одломив він кусок коржа, дав їй. Сидить плаче; аж іде в хату дід — такий старець.

— Дай мені, — каже, — хлопчику, хліба!

— Чого ж я вам дам? У мене тікі і є, що два коржі, а матері дома нема.

— Дай, — каже, — хліба, я тобі матір найду.

Він взяв і дав. Тількі ввечері — як загуде, як зашумить, він вийшов з хати, аж стоїть скриня, а біля скрині — мати.

– Ідіть, мамо, в хату.

Вона пішла в хату, а він давай ті гроші носить, аж поки всі переносив.

— Я, — каже, — мамо, і оту свічечку внесу.

Вніс і свічечку.

— Я, — каже, — мамо, і оту скриню вволоку.

— Та не треба, синку!

— Ну, так я, мамо, в свою гроші поскладаю, а в нову — сорочки. Переклав все та й живуть собі. От-то вже його щастя, бо окрім його і мати не могла взяти.

Дідусь і Мати води

Якось один дідусь пішов у ліс по дрова. На шляху до лісу протікала бурхлива річка. Дідусь ступив на хиткий місток і ненароком випустив сокиру. Перейшовши річку, дідусь сів на березі і заплакав. Адже в його бідному господарстві була єдина сокира!

Тут з річки вийшла чарівниця — Мати води — і питає:

— Чого ти плачеш?

— Та ось впустив у річку свою єдину сокиру.

Тут Мати води дістала із дна річки золоту сокиру, простягла старому і каже:

— Твоя сокира?

— Ні, — відповідає дідусь.

Вона дістала іншу сокиру, на цей раз срібну, й питає:

— Може, це твоя сокира?

— Та ні, — відповідає старий.

Тоді Мати води показала дідусеві третю сокиру, зовсім просту.

— Твоя?

— Оце моя! — зрадів дідусь.

За його чесність Мати води віддала дідусеві усі три сокири: золоту, срібну, просту.

Дідусь нарубав дров і повернувся додому. Його багатий сусід побачив у старого золоту і срібну сокиру та й питає:

— Звідки в тебе таке багатство?

Дідусь усе йому розповів. Тоді багатій швидше вхопив свою сокиру і побіг до води. Він кинув сокиру в річку, а тоді сів на березі і став плакати.

Мати води вийшла з річки і питає:

— Чого ти плачеш?

— Впустив свою сокиру у воду.

Мати води нагнулася і дістала з дна золоту сокиру.

— Це твоя сокира?

— Так-так, моя! — відповідає той.

Тут Мати води й каже:

— Ти обманув мене, і не буде тобі ні золотої сокири, ні простої.

І з цими словами вона щезла.

Баба Метелиця

Був собі дід та баба, та й були у них дві дочки: одна була дідова, друга бабина. Не любила баба пасербицю і тримала її в хаті, як наймичку: ніколи дівчина ні спала, ні з'їла, ані ночі за роботою не доспала. А бабина доця ні за холодну воду не бралась, тільки все в подушках вилежувалася та вередувала.

І трапилось дідовій дочці таке, що вона відро в криницю впустила. Перелякалася бідна: що їй від мачухи буде! Але чи сяк чи так, а довелося до хати йти, мачусі про шкоду признаватись.

Розлютилася баба, те почувши. Лає дівчину, б'є і велить у криницю лізти, на дні відра шукати. А було то зимою, і вода крижана була.

Плаче дівчина, проситься, так де там! Лупцює її баба щосили, грозиться, що на смерть заб'є. Так допекла, що дівчина перехрестилася, — та шубовсть у воду. Тільки її й бачили. Злякалась баба. Уже б і назад дівчину гукнула, так її вже й не видно, бо криниця глибока була. Пішла баба потихеньку до хати та й не каже дідові, що сталося.

А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.

Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Рум'яних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.

Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:

— А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?

І бачить вона — посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка