Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Несподівано оператор розвернувся. Зображення спочатку розпливлося, а потім різко сфокусувалося. Стало видно дві відкриті вантажівки із солдатами в кузовах і один «Humvee» з кулеметом на даху. Тимур нарешті побачив прожектори, що вистрілювали променями з кузовів. Вантажівки трималися на відстані сотні кроків від натовпу та від’їжджали одночасно з тим, як натовп наближався.
Ніхто не намагався спинити юрму. От тільки і солдати у вантажівці, і кулеметник у броньованому «Humvee» тримали на мушках людей, що простували дорогою. У світлі прожекторів їхні очі моторошно виблискували. Подеколи, коли один із променів підіймався зависоко, зображення темніло, і на екрані залишалися лише вуглинки очей, які, ледь погойдуючись, пливли над дорогою.
Перед камерою промайнув військовий, схоже, офіцер, який, постійно озираючись на мовчазну юрму, тримався поряд із вантажівкою та постійно повторював: «No dispare! No dispare![70]»
Оператор знову навів камеру на людей на дорозі.
— Це «сутінкові»? — не відводячи погляду від екрана, пролепетала француженка. — Це все «сутінкові»?
Їй ніхто не відповів, оскільки в кадрі з’явився репортер. Тонкий рівний ніс, рельєфне підборіддя, мікрофон у руках. Він виглядав би симпатичним, якби не важка амуніція. На чилійцеві був масивний «натівський» бронежилет, який закривав не лише тулуб, але й шию, кевларова каска та кулетривкі окуляри. Репортер важко дихав — броня тиснула його до землі.
Не відриваючи мікрофон від губ, чоловік у касці схвильовано говорив далі: «…поліція наразі просто не знає, що з ними робити. Вони крокують уже кілька годин, просто йдуть — нікого не чіпають і ні на що не реагують. Це дуже моторошне видовище, ви можете бачити самі. Незважаючи на комендантську годину, всім цим людям удалося вислизнути з Ґуаякіля. Куди вони прямують — нікому не відомо. Чи вони заражені? Чи стануть убивати за межами охопленого хаосом міста? Ось запитання, які без перебільшення хвилюють увесь світ. І людей надто багато, щоб їх арештувати».
— Що він каже? — Тимур несамохіть тицьнув пальцем в екран.
— Це іспанська, — Лаура, не дивлячись на Тимура, здогадалася, що він звертається до неї.
— Я бачу, що не китайська, але твоя мова найближча до іспанської, — Тимур не був певен, чи справді іспанська аж так схожа на французьку. Просто йому так здавалося. І ще дуже хотілося зрозуміти, про що повідомляє кореспондент. — Ти хоч щось уловлюєш?
Лаура махнула рукою, примушуючи його замовкнути.
Репортер «Chilevisión Noticias» правив далі: «Нам не вдалося сьогодні потрапити до Ґуаякіля — фінансовий центр Еквадору повністю заблоковано військами та поліцією, але з надійних джерел надійшла інформація, що всі ці люди, всі ці чоловіки та жінки, впродовж дня зуміли обійти розставлені пости, кордони та патрулі, зібралися за містом і вирушили на південь».
Репортер закашлявся. Його обличчям стікали великі краплини поту; коли він підносив мікрофон занадто близько до губ, чулося хрипке, пришвидшене дихання. Перевівши подих, чилієць заговорив знову: «Ми продовжуємо пряму трансляцію з еквадорської траси № 25, що веде від міста Ґуаякіль на південь до еквадорсько-перуанського кордону. Загадкова хода, яку почали сьогодні ввечері за межами Ґуаякіля й у якій на цей момент узяло участь щонайменше п’ять чи шість сотень жителів міста, триває. Нагадаю, що приблизно дві години тому еквадорські військові спробували зупинити, локалізувати натовп. Вони влаштували загорожі на дорозі, зосередили значну кількість особового складу, проклали колючий дріт. У результаті вдалося лише ненадовго затримати ходу. Натовп розпорошився, після чого учасники процесії поодинці, продираючись у темряві через чагарники, навпростець полями, обійшли лінію, на якій їх планували зупинити, зібралися за спинами солдатів і продовжили похід. За неперевіреними даними, військові готують нову операцію з затримання, оскільки, попри відсутність агресії, ніхто не знає справжніх намірів учасників процесії. Водночас один з еквадорських офіцерів, які перебувають поруч зі мною, запевнив, що від командування отримано суворий наказ не відкривати вогонь».
Напружившись, Лаура почала вирізняти знайомі слова й узялася уривками, узагальнюючи, переповідати Тимуру та Ріно те, що казав журналіст у шоломі.
— Вони обійшли блокпости… зібралися за Ґуаякілем… п’ять, може, шість сотень людей… ідуть на південь, ніхто не знає, куди і чому… військові намагалися їх зупинити, але… вони розбігаються та поодинці обходять блокпости… потім продовжили йти на південь до кордону…
Репортер на мить умовк, просунув пальці під кевларову каску, краї якої потемніли від поту, та приклав їх до вуха. Напевно, притискав пальцями навушник. «Режисери нашого репортажу щойно повідомили мені, що готовий раніше відзнятий сюжет. Отже, послухайте, що про сьогоднішні події говорить шеф поліції Ґуаякіля, сеньйор Ектор Баутиста».
Кадр змінився, на екрані з’явився огрядний чоловік із бульдожими щоками, подвійним підборіддям і вередливо відкопиленою нижньою губою. Синя, ретельно напрасована форма та вишиті золотом погони виблискували у світлі лампи камери. Сеньйор Баутиста розтулив рота та розпочав: «Я рішуче відкидаю звинувачення в бездіяльності. Поліція Ґуаякіля, як і раніше, повністю контролює ситуацію. Так, нам відомо, що серед натовпу, який вийшов із міста, є особи, відповідальні за вбивства та дебош у ґуаякільському Інституті неврології, але ми не маємо змоги виявити їх та арештувати, доки вони ховаються в юрмі, — промовляв він більш-менш упевнено. Зраджували Баутисту очі, які металися, наче у психічно хворого. — І, так, я підтверджую наказ не відкривати вогонь. Досить із нас смертей. Я особисто розмовляв із генералом Оскаром Альваресом — військовим наказано стріляти лише в разі очевидної загрози своєму життю або життю мирних громадян». Кого в ситуації, коли, з одного боку, сунули озброєні до зубів солдафони, а з іншого — кількасот відірваних від реальності чоловіків і жінок із незрозумілими намірами, він називав «мирними» громадянами, залишалося незрозумілим. Про одне шеф поліції Ґуаякіля не збрехав: після розстрілу десятків іноземців під терміналом аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо два десятки еквадорських послів дерли на шматки в усіх закутках світу та керівництво Еквадору готове було на що завгодно, аби уникнути нової бійні.
— То як — думаєте, вони заражені? — запитала француженка, зиркнувши на Тимура.
Українець знизав плечима.
Режисери знову ввімкнули live stream із шосе № 25. Оператор і журналіст відступали, проте відстань між ними та передніми рядами ходи помітно скоротилася. На передньому плані опинився чоловік, що очолював процесію. Розгледівши його зблизька, Тимур роззявив рота. Очі еквадорця виглядали цілковито білими. Він ішов уперед, тримаючись середини дороги, він не дивився під ноги та крокував нібито впевнено, та все ж не так, як крокує зряча людина. Українець кілька секунд не вірив у те, що споглядає:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.