Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

class="p1">Час летів швидко. Матіуш прикидався, ніби захоплений грою: збирав жолуді, палички, облаштовував біля стіни садок, майстрував паркан, будував із піску фортеці. А сам непомітно поглядав на солдатів: дивляться вони в його бік чи ні? Робота просувалася тепер значно повільніше. Вийняту із стіни цеглу доводилося ховати під курточку й відносити на інший кінець саду. Там була альтанка, а під альтанкою зяяло підвальне віконце. Туди Матіуш безшумно опускав на мотузці по цеглині.

Стіна товстенна, але Матіуш знає: квапитися не можна. Найменша необережність може погубити його. А робота важка. Нігті зірвано, руки в саднах, які не гояться й болять.

О щаслива мить! Остання цеглина вийнята, і рука висунулася назовні! Тільки б не помітили. Тільки б не сталося чогось непередбачуваного.

Але сталося несподіване. З того боку стіни біг собака — і хапнув Матіуша за руку! Матіуш зморщився від болю, але не застогнав, стерпів. Зробив вигляд, ніби продовжує гратися. Якщо собака не один, а з хазяїном, Матіуш пропав. Хазяїн собаки побачить руку, що стирчить з отвору, і донесе начальникові в’язниці.

Пес гавкнув. Матіуш висмикнув скривавлену руку й засунув її в кишеню.

— Ти що там робиш? — підозріло запитали солдати, які осторонь грали в карти.

— Канарку салатом годую, — з удаваним спокоєм відповів Матіуш.

— От дурник! Здохне вона в тебе, — засміялися солдати, не перериваючи гри.

Матіуш зрозумів — відкладати втечу не можна: отвір можуть виявити. Спасибі собаці, що хапнув його за руку й попередив про небезпеку. Картярі все ж звернули увагу на те, що Матіуш чимось схвильований, і стали частіше поглядати в його бік.

«У вівторок тюремний санітар з’явиться стригти нігті й побачить покалічену руку. Що я йому скажу?» — роздумував Матіуш. І він виразно уявив собі, як важко розраховувати на успіх, скільки небезпек і несподіванок попереду. Але це його не розхолодило, а, навпаки, додало ще більше рішучості.

Сьогодні вночі!

Відразу після вечері, пославшись на головний біль, він ліг у ліжко й залишив кватирку відчиненою. Сказав, що задушливо. Лежачи з головою під ковдрою, він нетерпляче чекав зміни нічного караулу.

Раптом двері камери відчинилися. На порозі — начальник в’язниці і представник ради королів.

— Ваша величносте, збирайтеся. За годину вирушає потяг до місця вашого заслання. Ось вирок із печаткою й підписами королів.

Матіуш, не промовивши жодного слова, встав і почав одягатися.

«Усе одно сьогодні вночі втечу», — думав Матіуш, укладаючи речі у валізу.

Усе пішло прахом. Отвір готовий, але який у ньому сенс, якщо він ніколи більше не потрапить у сад.

Інший би на його місці зневірився й остаточно втратив надію. Та тільки не Матіуш. Він зрозумів: найголовніше — наважитися. Інше — дрібниці! Якщо навіть доведеться втікати по дорозі, все одно підготовка до втечі не минула для нього дарма. Він навчився володіти собою, бути розсудливим і обережним. Не шав, як це висловити, але відчував: основне — підготувати себе внутрішньо, щоб серце, мозок, воля були тобі слухняні, а все останнє — додасться.

І Матіуш не занепадав духом.

Збори були недовгими. Начальник в’язниці ні на мить не залишав Матіуша в кімнаті самого, а коли під’їхала машина, попросив написати в книзі відгуків, що він, Матіуш, не має до нього претензій.

— Вашій величності це нічого не коштує, а мені може знадобитися.

Матіуш погодився. Принесли чорнильницю, папір, ручку, і Матіуш написав:

Цим листом свідчу, що не маю претензій до начальника в’язниці. Він сумлінно виконував свій обов’язок. Коли перед війною я заарештував міністрів, він стеріг їх, бо така була моя воля. А після війни він стеріг ув’язненого № 211, бо такий був наказ королів-переможців, і навіть не помстився мені за розбиту вазу. Отже, він виконує свій обов’язок, а я — свій.

Король Матіуш Перший.

Представник ради королів розписався в тюремній книзі, що отримав Матіуша у повній цілості. Покінчивши з формальностями, вони сіли в машину й виїхали з тюремних воріт.

Так хотілося хоч би одним оком поглянути на свою столицю. У театрі якраз закінчилася вистава, і люди розходилися по домівках. Ніхто, звичайно, не здогадувався, що в автомобілі, який мчить вулицями, їде король Матіуш. Важливих злочинців завжди возять уночі, щоб ніхто не знав. З театру йшли лише дорослі — і жодної дитини.

«Хитрі, дітей, мабуть, спати повклали, а самі розважаються», — подумав Матіуш сердито.

Поруч на сидінні дрімав представник ради королів. «Відкрию дверцята і втечу».

Ні, нічого не вийде. Удень, коли на вулицях кишить дітвора, втекти легко. І потім, як на зло, яскраво горять ліхтарі й на кожному розі стовбичить поліцейський.

На вокзалі обстановка також не сприяла втечі: представник ради королів швидко провів Матіуша через залу очікування і вивів на перон прямо до вагона першого класу. Поїзд через п’ять хвилин вирушав за кордон. Увійшовши до вагона, представник ради поставив біля вікна валізу, на валізу — клітку з канаркою.

— Ну, а тепер — спати!

«Він що, прикидається чи справді такий сонько?»

Ні, полковник Дормесько не прикидався. Іншого такого сонька не було у всьому четвертому артилерійському дивізіоні, у якому він служив. І четвертий дивізіон пишався ним.

Ще в школі він солодко спав на уроках. Але ніколи не хропів, тому вчителька не помічала цього і вважала його зразковим учнем. Писав він без помилок, читав теж пристойно — на четвірку з плюсом (під час диктанту й на уроках читання не дуже поспиш — заважають), зате на уроці математики він відсипався. Товариші сміялися з нього, але він не ображався: характер у нього був поступливий.

Одного дня заснув він на уроці природознавства. На цих уроках спалося якось особливо добре: стояла мертва тиша, до того ж монотонний голос учителя заколисував, і очі самі злипалися.

— Ну, Дормесько, повтори.

— Він спить, пане вчителю.

Сусід штовхнув його ліктем у бік. Дормесько схопився — стоїть, очі протирає.

— Ну, що тобі снилося? — запитує вчитель.

— Величезний мурашник.

Хлопці засміялися, а вчитель сказав:

— Твоє щастя, що тобі приснився сон із природознавства, а то вліпив би тобі запотильника.

Якось, коли Дормеську було років шістнадцять, до них у гості завітав відставний капітан.

— Головне в житті — це покликання, — повчав він. — Любиш малювати — будь художником! Любиш співати — співай! А в армії головне — дисципліна й беззаперечна покора.

— Ну, добре, — говорить нещасний батько Дормеська, — а як бути, якщо хлопчик найбільше у світі любить спати?

— Якщо хлопчик — сонько за покликанням, повірте мені, він не пропаде. Бо головне в житті — покликання;

І старий виявився