Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

потерплю суперечок у домі», — сказав він їй… а вона, бідолашка, не мала на те сили волі. То він погубив її! Я розповім, що вона зносила, моя мила сестричка. Він забороняв їй геть усе — садити квіти чи мати кота… коли я подарувала їй кошеня, він утопив його. Він не давав їй витрачати ні цента зайвого. Чи ви хоч бачили її в пристойній сукні після весілля? Він лаяв її за те, що вона вбирала святкового капелюха, якщо хмарилося й міг піти дощ. Та жоден дощ не зіпсував би тих капелюхів, що мала вона, горопашна! Вона, що так любила гарні плаття! Він завжди ганив її рідних. Він ані разу в житті не сміявся — чи бодай хтось із вас чув його щирий сміх? Він усміхався — о так, усміхався спокійно й погідно, завжди, коли робив наймерзенніші речі. Він усміхався, коли казав їй того дня, як її дитя народилося мертве, що їй ліпше померти самій, якщо вона не може вродити нічого, крім падализни. Емі померла за десять років такого життя — і я раділа, що вона звільнилася від нього. Я сказала йому тоді, що прийду сюди тільки на його похорон — дехто з вас чув це на власні вуха. Я дотримала слова: прийшла й розповіла про нього правду. Бо це все правда! Ви знаєте це! — люто вказала вона пальцем на Стівена Макдональда. — Ви знаєте це! — звернулася Клара до Камілли Блейк. — Ви знаєте це! — обличчя Олівії Кірк було незворушне. — Ви знаєте це! — сердешний пастор відчув себе так, наче перст Клари Вілсон проштрикнув його наскрізь. — Я плакала на весіллі Пітера Кірка, та пообіцяла, що сміятимусь на його похороні. І зараз я це зроблю!

Вона метнулася вперед, війнувши спідницею, і схилилася над труною. Лють, що так довго ятрила її серце, знайшла собі вихід. Нарешті вона відплатила йому по заслузі. Здригаючись усім тілом від переможної радості, Клара вдивлялася в безрушне, спокійне лице небіжчика. Присутні чекали вибуху мстивого сміху, та він не пролунав. Гнівне обличчя Клари Вілсон зненацька перемінилося, скорчилося… скривилося, мов у дитини. Клара… плакала.

Сльози текли її померхлими старечими щоками, коли вона відійшла від труни й рушила до дверей. Проте Олівія Кірк зупинила її й поклала руку їй на плече. Якусь мить обидві жінки дивилися одна одній у вічі. У мовчазній кімнаті відчувалася присутність неземної сили.

— Дякую вам, Кларо Вілсон, — сказала Олівія. Лице її було так само непроникне, але Енн здригнулася, уловивши ледь чутну нотку в її спокійнім, стриманім тоні. Безодня немовби розверзлася перед нею. Клара Вілсон, можливо, і ненавиділа Пітера Кірка, живого й мертвого, та Енн відчувала, що ця ненависть — ніщо в порівнянні з ненавистю Олівії Кірк.

Клара вийшла з вітальні, плачучи, попри сердитого Джеда, який мав давати раду зіпсованій церемонії. Пастор, що хотів був оголосити останній гімн, «Спочилий у Бозі», махнув рукою й промимрив коротке благословення. Джед не запросив охочих, як звикле, «поглянути на останки». Він відчував, що може хіба опустити віко труни і якнайшвидше забрати Пітера Кірка з-перед чужих очей.

На ґанку Енн полегшено зітхнула. Як добре було вийти на прохолодне свіже повітря після мертвотного, солодкавого духу кімнати, де гнів двох жінок був і їхньою мукою.

День сірішав і холоднішав. Сусіди розбурханими зграйками перешіптувались на подвір’ї. Удалині ще було видно Клару Вілсон, яка самотою брела додому крізь стернисті поля.

— Де ж це таке бачено! — казав ошелешений пан Нельсон.

— Жахливо… жахливо, — вторував йому староста Бакстер.

— Чому ніхто не спинив її? — запитав Генрі Різ.

— Бо всі хотіли почути, що вона скаже, — відповіла Камілла.

— То було… непоштиво, — заявив дядечко Сенді Макдугал. Дібравши належне слово, він, мовби ласуючи, повторив: — Непоштиво. Похорон має бути поштивий… хоч би там що, а поштивий.

— А кумедне все-таки життя, еге ж? — мовив Огастес Палмер.

— Пригадую, коли Емі й Пітер почали женихатися, — задумливо проказав старий пан Джеймс Портер. — Я сам собі того року впадав за своєю пані. Таке ловке дівча було тоді з Клари. І пироги з вишнями ж які!

— Язик у неї завжди був як бритва, — докинув Бойс Воррен. — Коли вона прийшла нині, я думав, станеться вибух, та й гадки не мав, що він буде такий. А Олівія! Хто міг би собі уявити? Дивні вони, ті баби.

— Ми до смерті не забудемо цього дня, — сказала Камілла. — А все ж без такого нам і життя було б нудне.

Спантеличений Джед підкликав гробарів, і труну повезли на цвинтар. Коли неквапна процесія екіпажів виїхала на стежину слідом за катафалком, у клуні тоскно завив пес. Можливо, єдина жива душа все ж оплакала Пітера Кірка.

До Енн, що чекала на Гілберта, підійшов Стівен Макдональд із Верхнього Глена — високий ставний чоловік з головою, наче в давньоримського імператора. Енн відчувала до нього незмінну дружню симпатію.

— Снігом уже пахне, — проказав він. — Мені завжди гадалося, що листопад — бездомний місяць. А вам, пані Блайт?

— Мені теж. Рік сумно озирається на свою втрачену весну.

— О, весна… весна! Я старію, пані Блайт, і, думаю, мені лише здається, наче пори року змінюють одна одну. Зима вже не та, що була колись… і літа я не впізнаю… і весни. Тепер більше немає весен. Принаймні ті, кого ми знали, не вертаються, щоб разом пережити їх. От і сердешна Клара Вілсон… що ви про це скажете?

— Ох, це дуже боляче. Така ненависть…

— Так… Бачте, Клара сама кохала Пітера… дуже кохала. Її вважали тоді найвродливішою з дівчат у Мобрей-Нерровзі — темні кучері й кремово-біле обличчя — але Емі була веселіша й жвавіша. Пітер покинув Клару й оженився з Емі. Дивні, дивні ми створіння, пані Блайт.

Розкошлані вітром ялини за Кірквіндом стрепенулися; із-над дальнього пагорба, там, де ряд осокорів пронизував сіре небо, майнула віхола. Усі квапливо рушили додому, поки не знялася хуртовина.

«Чи маю я право бути щасливою, коли іншим жінкам так тяжко ведеться в житті?» — думала Енн, їдучи до Глена з Гілбертом і згадуючи очі Олівії Кірк, що дякувала Кларі Вілсон.

Енн підвелася від вікна. Із дня похорону Пітера Кірка минуло дванадцять років. Клара Вілсон померла, а Олівія Кірк поїхала до Нової Шотландії, де вийшла заміж удруге. Вона була значно молодша за Пітера.

«Час добріший, ніж нам здається, — гадала Енн. — Не слід роками накопичувати образи й леліяти їх, наче скарб. Проте, я вважаю, Волтерові не конче знати, що сталося на похороні Пітера Кірка. Ця