Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Онде Джед Клінтон на ґанку, вдягає свою похоронну фізію, — ядуче процідила Камілла. — Певен, що нам усім час іти до вітальні. Завжди він хвалиться тим, що в нього на похоронах усе йде за розкладом. Він так і не пробачив Вінні Клоу, що та зомліла до служби. Опісля, на його думку — то ще так-сяк. Ну, на цьому похороні вряд чи хтось зомліє. Олівія не з таких.

— Джед Клінтон — лобридзький розпорядник, — мовила пані Різ. — Чому вони не взяли розпорядника із Глена?

— Кого? Картера Флегга? Голубонько, таж вони з Пітером усе життя на ножах були. Картер сам хотів побратися з Емі Вілсон.

— І не лише Картер, — підхопила Камілла. — Вона була дуже гарна: чорні очі й мідно-руді коси. Хоча всі вважали, що Клара вродливіша за сестру. Дивно, що вона так і не вийшла заміж. А ось і пастор… і превелебний пан Оуен із Лобриджа з ним. Авжеж — він кузен Олівії. Добрий панотець, хіба тільки часто охкає в молитвах. Ходімо, бо Джеда ще схопить грець.

У вітальні, сідаючи на своє місце, Енн пригледілася до покійного Пітера Кірка. Він ніколи їй не подобався. «Яке жорстоке обличчя», — подумала вона, коли вперше його зустріла. Вродливе, так — проте з холодними сталево-сірими очима, уже тоді мішкуватими, і тонкими міцно стуленими вустами скнари. Пітера Кірка знали як егоїстичного й самовпевненого ділка, попри його єлейні молитви й показну святобливість. «Завжди бозна-як високо пнеться», — зронив був хтось у розмові про нього. Та загалом його побоювалися й шанували. У смерті він був так само пихатий, як у житті, і Енн здригнулася на вигляд його довжелезних пальців, переплетених на бездиханних грудях. Зненацька в уяві їй постало жіноче серце, стиснене між цих пальців, і вона глянула на Олівію Кірк, що сиділа навпроти неї. Олівія була стрункою, синьоокою, білявою й дуже вродливою жінкою. «Потвори — то не для мене», — мовив одного разу Пітер.

Лице її було спокійне та незворушне. В очах не знати було сліз, хоча Рендоми — а Олівія була з Рендомів — ніколи не вирізнялися надмірною емоційністю. Утім, сиділа вона так, як того вимагали приписи доброго тону, і найбезутішніша з удів не могла б мати на собі смутнішої жалоби.

Повітря стояло важке від запаху квітів довкола труни — труни Пітера Кірка, який завжди вдавав, буцім їх не існує. Його масонська ложа надіслала вінок, іще один був від церкви, третій — від асоціації консерваторів. Були вінки й від ради шкільних опікунів та колегії сироварів. Його єдиний син, який віддавна вже урвав стосунки з батьком, не надіслав нічого, проте в кімнаті стояв велетенський якір з білих троянд із написом червоними пуп’янками «На спочинок у вічній гавані» від решти Кірків. Був і букет кал від самої Олівії. Камілла Блейк сіпнулася, уздрівши його, і Енн пригадала її розповідь про те, як Пітер Кірк викинув у вікно горщик із калою, що привезла із собою Олівія в день їхнього весілля. Він не збирався — так він сказав — засмічувати свій дім лабузинням.

Олівія, видавалося, прийняла це байдуже, і в Кірквінді більше ніколи не було кал. Невже ж вона..? Проте, глянувши на спокійне лице пані Кірк, Енн відкинула нице припущення. Зрештою, квіти до похорону добирає розпорядник.

Хор заспівав «Смерть, наче море вузьке, рай небесний від нас відділяє» і Енн, зустрівшись поглядом з Каміллою, відчула, що вони думають про одне: чи знайдеться місце в раю для Пітера Кірка? Енн мовби наяву чула голос Камілли: «Уявіть Пітера з німбом та арфою, коли зможете».

Превелебний пан Оуен зачитав розділ із Біблії і, безперестанку охкаючи, палко виголосив молитву про те, щоби згорьованим душам Господь дарував утіху в журбі. Гленський пастор виступив із промовою, котра багатьом із присутніх здалася вельми нещирою, зважаючи навіть на те, що він мусив сказати бодай щось добре про небіжчика. Утім, на їхню думку, назвати Пітера Кірка дбайливим батьком і чоловіком, добрим сусідою й ревним християнином означало геть хибно витлумачити ці слова. Камілла затулила обличчя хустинкою — не для того, щоби плакати; а Стівен Макдональд раз чи двічі прочистив горло. Пані Блейк, очевидно, позичила в когось хустинку й тепер сумлінно ридала в неї, проте опущені долу сині очі Олівії були сухі.

Джед Клінтон полегшено зітхнув. Усе минало бездоганно. Іще один гімн, традиційна вервечка охочих «поглянути на останки» — і він додасть новий успішний похорон до свого довгого списку.

Раптом у дальньому кутку кімнати почався рух — то Клара Вілсон пробиралася між стільців до стола позаду труни. Вона роззирнулася й оглянула всіх присутніх. Її незугарний капелюшок з’їхав набакир і важке чорне пасмо випало з-під нього на плече. Проте нікому й на думку не спало, що Клара Вілсон має недоладний вигляд. Її довгасте виснажене лице пашіло, очі палали навісним вогнем. У цю мить вона скидалася на причинну. Гіркота, наче давня невиліковна хвороба, заволоділа всім її єством.

— Ви вислухали суцільну брехню — ви, що прийшли сюди «віддати останню шану», а чи вдовольнити цікавість. Тепер я розповім вам правду про Пітера Кірка. Я — не дворушниця. Я не боялася його живого й не боюся нині, коли він помер. Ніхто ніколи не зважувався сказати йому правду у вічі, але ця правда прозвучить сьогодні — тут, на його похороні, де його щойно назвали добрим сусідою й чоловіком! Добрий чоловік! Він оженився з моєю сестрою Емі… з моєю красунею-сестрою Емі. Усі ви знаєте, яка вона була славна й весела. Він перетворив її життя на пекло. Він мучив і принижував її — і то залюбки. О, звісно, він ходив до церкви… проказував довгі молитви й незмінно сплачував рахунки. Та він був тиран і катюга, і навіть його власний пес тікав, коли чув його кроки. Я застерігала Емі — ти пошкодуєш, що віддалася за нього. Я помагала їй шити весільну сукню… та краще я пошила б їй саван! Вона була така закохана, моя сердешна дівчинка, та не прожила з ним і тижня, як довідалася, що він за один. Його мати була рабинею, і він гадав, що такою ж рабинею буде і його жінка. «Я не