Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Нічого не розумію.

— Що з вами, містере Уормолд? Ви зовсім не слухаєте. Спустіться лишень на землю. Треба негайно купити лотерейний квиток, щоб встигнути до тиражу. Оса — це двадцять сім, а курка — тридцять сім.

— У мене ж ділове побачення.

— Побачення не втече. Допивайте віскі. Нам треба пошукати такого квитка.

Уормолд поплентався до машини. Як і Міллі, доктор Гассельбахер був віруючий. Числа керували ним так само, як дівчиною — святі.

На базарі скрізь висіли «щасливі» номери, намальовані синьою та червоною фарбами. «Нещасливі» були сховані під прилавком: їх залишали для бідняків та вуличних рознощиків. Ці номери не мали ніякої ціни, бо в них не було цифр, які б означали черницю або кота, осу або курку.

— Дивіться, онде двадцять сім тисяч чотириста вісімдесят три,— показав Уормолд.

— Оса без курки не годиться,— пояснив йому доктор Гассельбахер.

Вони поставили машину і пішли пішки. На цьому базарі не було сутенерів: лотерея — серйозну справа, якої ще не торкнувся розтлінний вплив туристів. Раз на тиждень державна установа розподіляла номери, і кожний урядовець отримував квитки відповідно до свого становища. Він платив за них по вісімнадцять доларів, а перепродував по двадцять одному. Якщо мав двадцять квитків, його, щотижневий зиск становив шістдесят доларів. «Щасливі» номери йшли навіть по тридцять. Про таке й не мріяли вуличні рознощики лотереї. Маючи на руках тільки «нещасливі» номери, за які вони платили аж по двадцять три долари, ці бідолахи мусили добре-таки побігати, щоб заробити собі на прожиття. Кожен з них ділив квиток на сто часток по двадцять п’ять центів, розшукував десь на стоянці машину з таким самим номером (а який власник встоїть перед спокусою) або, ризикуючи десятьма сентаво, дзвонив телефоном, номер якого збігався з номером квитка: «Сеньйоро, я продаю лотерейний квиток з таким самим номером, як у вашого телефону».

Уормолд промовив:

— Гляньте, онде тридцять сім і сімдесят два.

— Цього замало,— рішуче відказав доктор Гассельбахер.

Він переглядав списки номерів, що не вважалися «щасливими». Хтозна, могли знайтись і такі люди, для яких оса нічого не значила!..

У темряві, що оточувала базар, зойкнула поліцейська сирена — мимо промчало авто.

На узбіччі сидів чоловік з цифрою на сорочці, мов у каторжанина.

— Кривавий Стерв’ятник,— сказав він.

— Про кого це він? — спитав Уормолд.

— Про капітана Сегуру, звичайно,— відказав доктор Гассельбахер.— Нічогісінько ви не знаєте, сидячи в своїй норі.

— А чому його так звуть?

— Він мастак катувати й калічити людей.

— Катувати?..

— Ні, тут нічого не знайдеш,— сказав Гассельбахер.— Давайте краще поїдемо в Обіспо.

— А чому б не зачекати до ранку?

— Сьогодні ж переддень тиражу. І що у вас за характер, містере Уормолд? Оса й курка самі лізуть вам до рук, а ви... Кожен повинен сам здобувати своє щастя.

Вони знову сіли в машину і поїхали в Обіспо.

— А цей капітан Сегура...— почав Уормолд.

— Ну?

— Та ні, нічого.

Була вже одинадцята, коли вони розшукали квиток, потрібний докторові Гассельбахеру. Оскільки крамничка, де його продавали, була вже зачинена, їм не лишалося нічого іншого, як знову вихилити по чарчині.

— Де у вас побачення?

— В «Севіл-Білтмррі».

— Ну що ж, там теж непогано.

— А може, краще в «Диво-барі»?..

— Ні, ні. Зміна місця ніколи не вадить. Якщо людина не може змінити бару, значить, вона зовсім постаріла.

Майже навпомацки вони дісталися стойки бару «Севіл-Білтмор». У темряві ледь видно було відвідувачів, які мовчки похнюпились над своїми склянками, наче парашутисти перед стрибком. Тільки невичерпний оптимізм доктора Гассельбахера міг встояти перед таким освітленням.

— Ви ж іще не виграли,— прошепотів Уормолд, намагаючись його вгамувати, й одразу ж чиясь голова незадоволено повернулась у їх бік.

— Сьогодні я виграв,— голосно відповів доктор Гассельбахер.— Завтра я можу й програти, а сьогодні ніхто не позбавить мене перемоги. Сто сорок тисяч доларів! Шкода, що я вже старий для кохання. Я міг би ощасливити будь-яку красуню, подарувавши їй намисто з рубінів. А так — просто не знаю, куди подіти гроші. Віддати на лікарню?..

— Пробачте,— почувся у темряві чийсь шепіт,— невже цей тип і справді виграв сто сорок тисяч?

— Так, добродію, я виграв їх,— рішуче заявив доктор Гассельбахер, перше ніж Уормолд розкрив рота.— Я виграв їх, і це так само реально, як і те, що ви існуєте, мій невидимий друже. Адже ви не існували б, якби я не вірив, що ви існуєте. Отак і ці долари. Ви існуєте лише тому, що я вірю в це.

— Що значить — я не існував би?

— Ви існуєте лише в моїй свідомості, друже. Якби я вийшов з цієї кімнати...

— Та ви з глузду з’їхали!

— Тоді доведіть, що ви існуєте.

— Як це так — «доведіть»? Я напевне існую. У мене прибуткова посередницька контора в Майямі, жінка, двоє дітей... Я прилетів сюди на «Дельті» і от п’ю віскі... Хіба це не так? — У голосі чулися п’яні сльози.

— Бідолаха,— мовив доктор Гассельбахер,— ви заслуговуєте на творця з більшою уявою, ніж у мене. Невже я не міг придумати чогось кращого за вашу контору в Майямі? Треба було вдатися до фантазії... зробити ваше ім’я хоч трохи незвичайнішим.

— А що в ньому поганого?

«Парашутисти» обабіч стойки завмерли від обурення! не слід нервуватися перед стрибком.

— Але, трохи помізкувавши, я зроблю його ще кращим.

— Спитайте-но першого-ліпшого в Майямі, хто такий Гаррі Моргай.

— Ні, це я таки погано придумав. Ось я зараз вийду і знищу вас, а потім повернуся з вашим поліпшеним варіантом.

— Тобто як це — «з варіантом»?

— Розумієте, якби вас сотворив мій друг, містер Уормолд, то вам, мабуть, більше пощастило б. Він дав би вам оксфордську освіту, якесь гучне ім’я... ну, скажімо, Пенніфезер...

— Що це за «Пенніфезер»? Ви просто п’яні!

— Ну звісно. А пияцтво, знаєте, вбиває фантазію. Ось чому я вас так погано придумав. Майямі, посередницька контора, політ на «Дельті». Пенніфезер обов’язково прилетів би з Європи і пив би свій національний напій — рожевий джин.

— Я п’ю шотландське віскі й нічого іншого мені не треба.

— Це вам тільки так здається. Точніше, то я уявив собі, що ви п’єте шотландське віскі. Та зараз ми все це змінимо,— весело сказав доктор Гассельбахер.— Ось я вийду