Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Еде! Що відбувається?

Я повернув голову і побачив, що до мене наближається Гоппо, за ним — дівчата. Мабуть, вони всі слідом за мною зійшли з «Вальсу». Люсі здавалася не на жарт розлюченою.

Я спробував придушити сміх, щоб вони не подумали, ніби я з’їхав із глузду.

— Мені приверзлося, що я побачив його. Містера Геллорана. Крейдяну Людину.

— Що? Це такий прикол?

Я похитав головою.

— Але то був не він.

— Ну звісно ж, не він, — Гоппо насупився. — Він помер.

— Знаю, — почав був я. — Просто…

Я глипнув на їхні занепокоєні та здивовані обличчя і повільно кивнув.

— Знаю. Я помилився. Утнув дурницю.

— Ходімо, — сказав Гоппо, усе ще схвильований. — Вип’ємо чогось.

Я глянув на Енджі. Вона легенько всміхнулась і простягнула руку. Мені пробачили. Так легко. Як завжди.

Та я узяв її за руку. Із вдячністю. А потім вона запитала:

— А хто така ця Крейдяна Людина?

Ми розійшлися невдовзі після того. Мабуть, у нас було дуже мало спільного. Либонь, нам так і не вдалося добре пізнати одне одного. А може, я вже тоді був юнаком з непростим минулим і химерними таємницями, тож потребував особливої людини, з якою міг би розділити цей тягар. Можливо, тому я свідомо увесь цей час був самотнім. Я досі не знайшов такої людини. Поки що. А може, ніколи й не знайду.

Після ярмарку я поцілував Енджі на прощання і втомлено поплентався додому, знемагаючи від задушливої пообідньої спеки. Вулиці були на диво порожні, всі шукали затінку в пивних двориках або власних садках. Навіть автівок майже не було. Нікому не хотілося упрівати в тих великих металевих бляшанках.

Я зайшов за ріг, досі почуваючись трохи незатишно після тієї пригоди на ярмарку. Мабуть, я навіть відчував себе дурнем. Як я міг так легко налякатися, так легко повірити, що то був він? Йолоп. Звісно ж, це був не він. Хіба таке можливо? Я сам себе ошукав.

Я зітхнув, проминув під’їзну доріжку і відчинив двері. Тато сидів у своєму улюбленому кріслі у вітальні, затуманеними очима дивлячись телевізор. Мама на кухні готувала вечерю. У неї були червоні очі, ніби вона плакала. Мама плакала вкрай рідко. Гадаю, цим я вдався в неї.

— Що сталося? — запитав я.

Вона витерла очі й навіть не думала заспокоювати мене словами «усе добре». Мама ніколи не брехала. Принаймні так мені здавалось. У той час.

— Твій тато, — сказала вона.

Ніби могло бути щось інше. Іноді — мені досі соромно це визнавати — я ненавидів тата за його хворобу. За те, що вона примушувала його робити й казати. За відсутній і розгублений погляд. За те, як його недуга впливала на нас із мамою. У підлітковому віці понад усе кортить бути нормальним, а після того як тато занедужав, наше життя вже не могло таким лишатися.

— Що він знову накоїв? — поцікавився я, ледве приховуючи роздратування.

— Він забув мене, — я бачив, як у маминих очах знову забриніли сльози. — Я принесла йому обід, і кілька секунд він дивився на мене так, ніби не впізнав.

— Ох, мамо.

Я підійшов до неї і міцно-міцно обійняв, ніби так я міг вичавити з неї увесь біль. А сам на хвилинку подумав, що іноді забуття — це якраз милосердя.

А пам’ять — мабуть, саме вона здатна нас убити.

2016 рік

— Ніколи не бери нічого на віру, — якось сказав мені тато. — Узявши на віру, ти можеш і себе, й інших пошити в дурні.

Коли я витріщився на нього, він додав:

— Бачиш оце крісло? Ти віриш, що воно завтра вранці буде на тому самому місці?

— Так.

— Тоді ти береш це на віру.

— Мабуть.

Тато підняв крісло і поставив його на стіл.

— Єдина можливість бути цілком упевненим, що крісло залишиться на своєму місці — приклеїти його до підлоги.

— Але ж це шахрайство.

Татів голос посерйознішав.

— Люди завжди будуть шахраювати, Едді. І обманювати. Тому так важливо нічого не брати на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно.

Я кивнув.

— Добре.

Двері до кухні відчинились і зайшла мама. Вона подивилася на крісло, перевела погляд на тата, відтак на мене і похитала головою.

— Не певна, що хочу знати.

«Ніколи не бери на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно».

Ми беремо на віру, бо так легше, це не вимагає від нас жодних зусиль. Дозволяє нам не сушити мозок — зазвичай над тим, що примушує нас почуватися незручно. Але таке небажання зайвий раз поміркувати може призвести до непорозумінь, а в деяких випадках навіть до трагедій.

Як отой необачний вчинок Гладкого Ґева, що закінчився смертю. А все тому що він був дитиною і не подумав про можливі наслідки. Так само як мама, розказавши татові про Ханну Томас, навіть не могла подумати, що через це скоїться стільки лиха, адже була впевнена: її чоловік триматиме язика на припоні. А ще був один хлопчисько, який поцупив маленьку срібну каблучку й намагався повернути її, бо думав, нібито все робить правильно, а згодом з’ясувалося, що він, ясна річ, дуже й дуже помилявся.

Беручи щось на віру, ми можемо ошукати себе ще в інший спосіб. Можемо не бачити, якими люди є насправді, і втратити тих, кого ми раніше знали. Я гадав, що це Ніккі навідувала отця Мартіна, а насправді то була Хлоя. Я думав, що гнався на ярмарку за містером Геллораном, а то був лише старий роботяга. Навіть Пенні, Садова Пані, змусила всіх ступити на слизьку стежку безпідставних припущень. Усі думали, що вона чекала на свого покійного нареченого, Фердинанда. Та Фердинанд не був її нареченим. Бідолаху звали Альберт. А всі ці роки вона чекала на свого коханця.

І це історія не про вічне кохання, а про зраду і плутанину з іменами.

Тільки-но прокинувшись наступного ранку, я відразу хапаюся за телефон. Ну, не зовсім так. Тільки-но прокинувшись, я випиваю кілька чашок міцнющої кави і викурюю десь п’ять цигарок, а вже тоді хапаюся за телефон. Спочатку набираю Ґева і Гоппо, потім Ніккі. Як я й підозрював, вона не відповідає. Залишаю їй плутане повідомлення — не здивуюсь, якщо вона видалить його, навіть не прослухавши. Нарешті набираю Хлою.

— Я не впевнена, Еде.

— Треба,