Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

політичної активності не лише польського еміграційного уряду, а й українського. Після того, як німці інтернували президента А. Лівицького та варшавський осередок УНР, на волі ще залишався голова Ради міністрів В. Прокопович та інші українські урядовці. З 1920-х рр. вони перебували в Парижі. Паризьке середовище УНР послідовно займало позицію прихильників антигітлерівської коаліції. Уже у вересні 1939 р. паризька газета «Тризуб», яку редагував В. Прокопович, опублікувала заяву лідерів петлюрівської еміграції. У ній було наголошено: «Як би не розгорнулися події, українці добре знають, де їх місце в страшних і рішучих перипетіях світової драми, що надходить в жахливій грозі і бурі воєнній. Ми разом з Францією, Англією і Польщею... ми знаємо, що боротимемося за правду і справедливість, за право нашого власного народу на державну самостійність... ми тим самим продовжуємо непримиренну боротьбу й проти нового германського союзника — Москви, нашого одвічного ворога, і змагаємося за визволення з московських кайданів України...»

Українські емігранти в Парижі сподівалися, що подальше зближення СРСР із Німеччиною після вересневої кампанії призведе до воєнного зіткнення антигітлерівської коаліції з Москвою. У цьому вони вбачали шанс на повернення до Києва з допомогою англо-французьких військ. На початку жовтня 1939 р. В. Прокопович створив Український комітет, на який було покладено завдання об’єднати всі українські політичні осередки для репрезентації національних інтересів перед західними демократіями. Комітет налагодив відносини з польськими, французькими й британськими політичними колами та зумів привернути на свій бік емігрантів УНДО, яких представляв В. Соловій. За посередництва директора Українського бюро в Лондоні В. Кисілевського В. Соловій інформував британське міністерство зовнішніх справ про становище українців на зайнятих Червоною армією територіях Польщі й про плани щодо організації визвольної боротьби.

31 грудня 1939 р. «Тризуб» повідомив читачам, що на підставі «Закону про тимчасове Верховне управління УНР» ще 16 грудня[20]А. Лівицький з огляду на неможливість виконувати свої функції передав обов’язки президента УНР В. Прокоповичу. Офіційне повідомлення містило важливе застереження про те, «що на заяви, виступи і акти Уряду УНР із самого початку війни всю відповідальність ухвалив на себе пан Вячеслав Прокопович і за ту діяльність Пан Президент Андрій Лівицький і ті його співробітники, що під окупацією з ним лишилися, жодної відповідальності не несуть». На президентській посаді В. Прокопович сформував новий еміграційний уряд на чолі з О. Шульгиним, який також був призначений міністром закордонних справ УНР. Генерал О. Удовиченко став міністром військових справ, І. Косенко — державним секретарем. Були здійснені також інші призначення.

У березні 1940 р. уряд О. Шульгина направив меморандум заступникові держсекретаря США С. Велсу, який здійснював дипломатичну місію у Європі. У цьому документі було засвідчено відданість УНР демократичним принципам та антигітлерівській коаліції, порушено питання про становище України під радянською окупацією й стверджено, що для встановлення справжнього миру в Європі необхідне відновлення української суверенної держави й держав інших поневолених Москвою народів. Копії меморандуму надіслали урядам Франції та Великої Британії.

У Франції діячі УНР мали сильного конкурента — ОУН. Націоналісти гостро критикували петлюрівське середовище за полонофільство й заперечували претензії Українського комітету на роль головного репрезентанта українців на Заході. ОУН мала власний проект організації-виразника національних інтересів перед антигітлерівською коаліцією — Українське політичне представництво. За задумом А. Мельника, Українське політичне представництво мало бути оформлене на загальному конгресі української діаспори й діяти на території Франції. Навесні 1940 р. націоналісти покладали сподівання, що така організація постане на об’єднавчому конгресі українців у Вашингтоні. Однак натомість американські українці створили Український конгресовий комітет Америки, про який ітиметься далі. Від імені Українського комітету В. Соловій намагався порозумітися з ПУН на переговорах у Римі в січні 1940 р., однак безуспішно.

Поки ідея Українського політичного представництва залишалася нереалізованою, ОУН провадила свою політику у Франції через Український народний союз (УНС). Це об’єднання українських громад і товариств у Франції заснували М. Сціборський та О. Бойков іще в 1932 р. Напередодні Другої світової війни союз об’єднував майже сто організацій по всій Франції. Спочатку УНС очолював генерал Армії УНР і член ПУН М. Капустянський. 1938 року французька влада звинуватила кількох діячів УНС, зокрема голову М. Капустянського та визначного публіциста й організатора М. Сціборського, у германофільстві та вислала з країни. Відтоді Союз очолював П. Заворицький, однак сильний вплив на УНС із боку ОУН зберігався. Заступником П. Заворицького був О. Бойків — голова Теренового проводу ОУН у Франції.

УНС друкував у Франції газету «Українське слово». На сторінках цього видання регулярно з’являлися публікації із засудженням німецької колоніальної політики та змови А. Гітлера з Й. Сталіним. Ще раніше «Українське слово» викривало темну роль Польщі в знищенні Карпатської України. У публікації за 18 червня 1939 р. було зазначено: «Ми, українці, не хочемо чути від вас повчання і не потребуємо вашого милосердя. Ми самі добре знаємо, що нам належить, хто наш ворог і що ми можемо виграти чи втратити. Ми ніколи не виношували ідею, що зможемо отримати якийсь подарунок від А. Гітлера, цього добре відомого хижака. Він — представник германської „вищої“ раси, заклятий ворог слов’янської раси... Але ще меншого ми чекаємо від наших сусідів, наших „добрих слов’янських братів“...»

У випуску за 24 вересня 1939 р. «Українське слово» звинуватило Німеччину в торгах українськими землями для задоволення власних інтересів. У жовтні газета наголошувала, що саме відсутність сильної української держави полегшує, з одного боку, домінування в Східній Європі Німеччини, а з другого, — поширення російсько-більшовицького впливу на Захід. Автори видання не вірили в намір А. Гітлера відновити українську державність і переконували, що Німеччина прагнула України лише як своєї колонії, населеної «народом-прислужником». В одній із публікацій було стверджено, що українці не хочуть від Німеччини нічого: ніякої незалежності й жодної допомоги. Єдине, чого вони вимагають, це щоб німці «припинили займатися українцями і щоб вони забули, що існує на світі український народ».

Перебуваючи у Франції, польський еміграційний уряд розгорнув активне військове будівництво. Уже навесні 1940 р. було сформовано 1-шу гренадерську дивізію генерала Б. Дуча, 2-гу стрілецьку піхотну дивізію генерала Б. Пругар-Кетлінга, окрему бригаду підхалянських стрільців генерала 3. Богуша-Шишки, 10-ту бронетанкову кавалерійську бригаду генерала С. Манка. Тривала організація нових піхотних дивізій, було створено дивізіон військово-повітряних сил, а також бригаду карпатських стрільців генерала С. Копанського в Сирії.

Для виконання мобілізаційних планів поляки вимагали призову у власні збройні сили українців — громадян Польщі, що жили у Франції[21]. На противагу цьому УНС намагався отримати дозвіл французького уряду на створення окремого Українського легіону. Для цього діячі УНС О.