Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Уже невдовзі розлючені тінаратці вигнали Мматмуора та Содосму й примусили їх утікати на південь, до Сінкору, пустелі, населеної нині самими лише кістьми та муміями раси, яку в минулі часи винищила страшна моровиця. 

Попереду лежали спустошені землі, до яких вони мусили втекти: похмурі, порепані й попелясті, розкинулися ті землі під велетенським черленим сонцем, яке жевріло, немов розпечена жарина. Викришені скелі та смертоносні піщані пустища того краю пройняли б жахом серця звичайних людей, а що некромантів спровадили до цих безплідних земель, не давши їм із собою ані їжі, ані питва, то становище чаклунів видавалося тінаратському людові безнадійним. Одначе Мматмуор і Содосма, потай всміхаючись, із виглядом завойовників, які ось-ось увійдуть до давно жаданого королівства, твердою, впевненою ходою ступили до Сінкору. 

Перед ними позбавленими дерев і трав пустельними розлогами, перетинаючи річища пересохлих річок, тягнувся неушкоджений широкий шлях, який раніше сполучав Сінкор із Тінаратом і повнився подорожніми. Нині не зустріли на ньому вигнанці жодної живої істоти, проте невдовзі натрапили на скелети коня і його вершника — ті лежали на шляху, досі вбрані в розкішну збрую і пишні шати, під якими колись мали плоть. Зупинилися Мматмуор і Содосма коло тих жалюгідних кістяків, на яких не лишилось ані клаптя зотлілої плоті, й зловтішно посміхнулися один до одного. 

— Нехай цей скакун буде твоїм, — запропонував Мматмуор, — адже з нас двох ти трохи старший, а тому маєш право першості; що ж до вершника, то він послужить нам обом і стане першим у Сінкорі, хто складе нам присягу вірності. 

А тоді у попелястому піску край дороги накреслили вони потрійне коло і, ставши разом у його центрі, провели ритуал, який пробуджував мерців, змушуючи їх піднятися із супокійної нічогості й коритися надалі темній волі некромантів. Потім чаклуни вдмухнули по дрібці магічного порошку у носові порожнини чоловікові й коневі, і білі кістяки, скорботно заскрипівши, підвелися з того місця, де лежали, й випросталися, готові служити своїм володарям. 

Отож, як вони й домовилися між собою, Содосма сів верхи на скелет коня, взявся за оздоблені коштовним камінням поводи та й поїхав уперед, як злий глум над Смертю на її блідому коні. Обік нього, злегка спираючись на ебенову патерицю, важко крокував Мматмуор, а скелет чоловіка в розкішних шатах, які тріпотіли, вільно звисаючи з кістяка, йшов слідом за ними двома як слуга за господарями. 

Невдовзі посеред сірої пустки вони знайшли тлінні рештки ще одного коня і ще одного верхівця, чиї тіла оминули увагою шакали, а сонце висушило, надавши притаманної муміям худорби. Цих двох некроманти також підняли з мертвих; тоді Мматмуор осідлав засушеного скакуна, й обидва чаклуни поважно рушили далі, наче мандрівні імператори, а за попутників їм правили висхлий труп і скелет. Дорогою чаклуни натрапляли на нові кістяки та непоховані останки людей і тварин; і цих мерців вони також воскрешали у подібний спосіб, тож уже небавом за ними тягнувся почет, який збільшувався мірою того, як вони просувалися Сінкором. 

Наближаючись до Єтлиреома, міста, що було столицею того краю, знаходили чаклуни понад шляхом численні могили та некрополі, що стояли недоторкані впродовж багатьох епох і зберігали у собі сповиті мумії, тіла яких і по смерті майже не всохли. Усіх тих небіжчиків некроманти підіймали своїми чарами й прикликали з могильної ночі, щоб виконували їхні веління. Одним вони наказали зорати й засіяти пустельні розлоги та наносити води з напівзасипаних пісками криниць; іншим доручили виконання різноманітних завдань, до яких ті мумії звикли ще за життя. Столітнє безгоміння порушили звуки метушні — то підняті мерці взялися до незліченних справ. Сухі та кощаві трупи ткаль заклопотано снували човниками208, а мертвяки-оратаї тяжко ступали борознами, ведучи свої плуги за здохлими напівзогнилими волами. 

Зрештою Мматмуор і Содосма, стомлені від своєї дивовижної мандрівки та частого повторення заклинань, зійшли на пустельний пагорб і з його вершини побачили перед собою високі шпилі й прекрасні неушкоджені бані Єтлиреома, які стриміли в небо, що вже темнішало, залите стоялою кров’ю зловісного заходу сонця. 

— Це — щедротний край, — мовив Мматмуор, — і завтра зранку в Єтлиреомі ми візьмемо його собі в обладу, розділимо між собою, запануємо над усіма його мерцями та коронуємо себе його імператорами. 

— Атож, — озвався Содосма, — адже немає тут жодної живої істоти, яка б заперечила наше самовладне панування, а ті, кого ми викликали з могил, рухатимуться й дихатимуть виключно за нашим наказом, а тому проти нас не повстануть. 

Тож у криваво-червоних сутінках, які поступово густішали і ставали пурпуровими, чаклуни в’їхали верхи до Єтлиреома, попрямували поміж його високими неосвітленими маєтками та разом зі своїм страхітливим почтом улаштувалися в тому величному покинутому палаці, де мешкала і з якого дві тисячі років правила усім Сінкором династія імператорів Німботів. 

Завдяки хитромудрому чаклунству запалили некроманти давно спорожнілі оніксові світильники у встелених пилом золотих залах і почастувалися вечерею з воістину королівських потрав, які вони подібним чином викликали з давноминулих років. Кощаві руки їхніх прислужників наливали їм до вирізьблених із місячного каменю чаш прастарі вина, гідні імператорів; і пили чаклуни, і бенкетували, ще й бучно гуляли, оточені фантасмагоричною пишнотою, відклавши до ранку воскрешення всіх тих, що лежали мертві в Єтлиреомі. 

А зрання, коли темно-багряний світанок заливав світ, Мматмуор і Содосма підвелися з розкішних палацових лож, на яких спочивали тієї ночі, адже ще багато чого треба було зробити. І обійшли вони усе те забуте місто з краю в край, напускаючи свої чари на людей, які померли в останній рік моровиці й залишились лежати непохованими. Довершивши цю справу, вийшли некроманти за межі Єтлиреома та увійшли до іншого міста209 — з високими усипальнями та величними мавзолеями, в яких покоїлися імператори династії Німботів, найповажніші містяни та сінкорські вельможі. 

Тут звеліли маги своїм рабам-скелетам порозбивати молотами замкнені й запечатані двері, а тоді нечестивими заклинаннями владно прикликали до себе імператорські мумії, навіть найстаріших із династії, і повиходили вони всі, переступаючи закляклими ногами, у пишних сповиттях, усіяних полум’яними самоцвітами. А на додачу до того згодом некроманти викликали до подоби життя численні покоління царедворців і достойників. 

Мертві імператори та імператриці Сінкору з темними, гордими й запалими обличчями врочистою процесією підходили до Мматмуора та Содосми, схиляли голови на знак покори, а тоді рушали за ними; і потяглася та похмура хода всіма вулицями Єтлиреома, неначе валка бранців. Згодом у неосяжній тронній залі палацу зійшли некроманти на високий подвійний трон, на якому законні правителі сиділи колись зі своїми консортами210. Посеред сонмища імператорів, замотаних у пишні погребові одіяння, Мматмуора й Содосму возвели на владарювання висохлі руки мумії Гестайона, найпершого з роду Німботів, який правив цим краєм у напівміфічну давнину. А по тому всі Гестайонові нащадки, зійшовшись у залі великою юрбою, безбарвними,