Читати книгу - "Проблема трьох тіл"

— Тоді надію ще не втрачено: навіть якщо немає можливості передбачити рух світил, цивілізація може розвинутися до рівня, коли виживання в епоху хаосу не буде проблемою, і людство зможе захистити себе від руйнівних наслідків і стихійних лих під час таких епох.

— Раніше люди дотримувалися такої самої думки. Це була одна з рушійних сил, які спонукали трисоляріанську цивілізацію до відродження раз по раз. Але Місяць змусив нас усвідомити всю наївність такої ідеї, — Генеральний секретар вказав на зростаючий гігантський Місяць. — Це, напевно, вперше ви бачите цей Місяць. Позаяк він розміром із чверть нашої планети, ми з ним становимо систему подвійної планети. Він виник унаслідок Великого розриву.

— Великого розриву?

— Катастрофи, яка знищила останню цивілізацію. На відміну від попередніх цивілізацій, вони завчасно отримали попередження про катастрофу. Згідно зі збереженими записами астрономи Цивілізації №191 виявили «нерухому летючу зірку» задовго до того, як її можна було побачити неозброєним оком.

Почувши останню фразу, Ван Мяо відчув, як його серце стиснулося від переляку. «Нерухома летюча зірка» була страшною ознакою для «Трисоляриса». Коли летюча зірка або Сонце ставало нерухомим на тлі зоряного неба, це означало, що вектори руху світила і планети розташувалися на одній лінії. Це мало три можливих пояснення: Сонце і планета рухаються в одному напрямку з однаковою швидкістю; Сонце і планета взаємно віддаляються; Сонце і планета мчать на зустріч одне одному. До часів Цивілізації №191 останній з варіантів залишався суто теоретичним, уявною катастрофою небачених масштабів. Але побоювання щодо настання такої катастрофи і її тривожне очікування нікуди не зникли, отож, фраза «нерухома летюча зірка» міцно увійшла в побут багатьох трисоляріанських цивілізацій як синонім найзловіснішого прокляття. Самотньої летючої зірки, що завмерла посеред неба, було цілком достатньо, щоб навести страх на всіх без винятку.

— А тоді три летючі зірки застигли одночасно. Люди Цивілізації №191 стояли і безпорадно дивилися на три нерухомі летючі зірки, на три Сонця. Кілька днів по тому одне зі світил наблизилося на достатню відстань, щоб його зовнішній газоподібний шар став видимим. І посеред тихої, спокійної ночі зірка перетворилася на палюче Сонце. Два інших світила також проступили на небі з проміжками близько тридцяти годин. Але це був не звичний уже День трьох Сонць. До моменту, коли остання із летючих зірок перетворилася на Сонце, перше зі світил уже промайнуло повз планету на екстремально близькій відстані. Негайно два інших світила пронеслися поруч із «Трисолярисом» на ще меншій дистанції — на межі Роша нашої планети[66], унаслідок чого сили приливної деформації трьох світил набагато перевищили сили самогравітації «Трисоляриса». Перше Сонце спричинило глибокі геологічні потрясіння на планеті, друге зумовило появу гігантської розколини, що досягала ядра планети, третє — довершило розпочате, розірвавши планету на дві частини.

Генеральний секретар вказав на гігантський диск Місяця над головою і продовжив:

— Це менша частина. Там ще залишилися руїни Цивілізації №191, але це неживий світ. Це була найжахливіша катастрофа за всю історію «Трисоляриса». Після того як планета була розірвана на дві частини неправильної форми, кожна з них під дією сил самогравітації набула сферичної форми. Густа, розпечена речовина ядра планети полилася на поверхню, лава змусила океани закипіти, а континенти дрейфували в магмі, наче айсберги. Коли вони зіткнулися, земля стала м'якою, немов океан. Величні гірські хребти заввишки в десятки тисяч метрів виростали за годину, а руйнувалися за мить. Ще якийсь час ці дві частини розірваної планети були пов'язані потоками розпеченої лави, що струменіла розжареною річкою у відкритому космосі. Потім лава застигла й перетворилася в кільця навколо планет, але через гравітаційні збурення на їхніх поверхнях кільця виявилися нестабільними, і каміння, із яких вони складалися, випадали на поверхню у вигляді метеоритних дощів протягом кількох століть... Ви можете собі уявити, що це було за пекло? Збитки для екосистеми, спричинені катастрофою, виявилися найсуттєвішими за всю історію. Життя на планеті-компаньйоні зникло повністю, але і первинна планета ледь не перетворилася на неживий світ. Однак зрештою паростки життя пробилися тут після того, як нормалізувалися геологічні процеси й еволюція знову відбувалася випереджальними темпами в нових океанах і на нових континентах, поки цивілізація не виникла у 192-й раз. Весь процес зайняв 90 мільйонів років.

— Доля, обумовлена місцем розташування «Трисоля-риса» у Всесвіті, іще похмуріша, ніж ми могли собі уявити. Хто знає, що трапиться наступного разу, коли з'являться «нерухомі летючі зірки»? Цілком імовірно, що нам більше не поталанить пролетіти на мінімальній відстані від краю світила, і нам судилося зануритися у його вогняне море. Згодом цей сценарій перетвориться з імовірного на практично неминучий.

Спочатку це було лише жахаюче припущення, але останні астрономічні відкриття позбавили нас усіляких надій на подальшу щасливу долю «Трисоляриса». Дослідники намагалися детально відтворити процес формуван-ня зірок і планет у нашій зоряній системі, при цьому вони встановили, що в далекому минулому зоряна система «Трисоляриса» налічувала дванадцять планет. Зараз залишилася одна.

Цьому є тільки одне пояснення: інші одинадцять планет були поглинені трьома Сонцями! Наш світ — поки що єдиний вижив у Великому полюванні. Той факт, що цивілізація відроджувалася до життя 192 рази, усього лише щаслива випадковість. Також у ході подальших досліджень було виявлено явище «дихання» у трьох наших Сонць.

— Дихання?

— Це лише метафора. Ви раніше відкрили наявність газоподібного зовнішнього шару у Сонць, але ви не знаєте, що він має цикли розширення і стиснення тривалістю в мільярди років, подібно до дихання. Коли газоподібний шар розширюється, його товщина може зрости в десятки разів. Це значно збільшує загальний діаметр Сонця, перетворюючи його на гігантську пастку, яка може легко захоплювати планети. Якщо під час такого циклу розширення планета проходить повз Сонце на близькій відстані, вона потрапляє у його газоподібний шар. Інтенсивне тертя, що виникне, призведе до втрати планетою швидкості, і та, тягнучи за собою вогненний хвіст, немов метеор, упаде у вогняне море світила.

Дослідження підтвердили, що за довгу історію зоряної системи «Трисоляриса» щоразу, коли газоподібні шари Сонць розширювалися, одна або дві планети зникали. Усі зниклі одинадцять планет знайшли своє останнє пристанище у розпечених надрах Сонць у періоди найбільшого розширення газоподібних шарів. Нам іще пощастило, що на цей момент газоподібні шари трьох Сонць перебувають у циклі стиснення, інакше наша планета вже впала б на одне з них під час останнього рандеву. Але на думку вчених, наступний цикл розширення почнеться через 1,5–