read-books.club » Сучасна проза » Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

35
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті" автора Микола Васильович Гоголь. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 84
Перейти на сторінку:
не забував ні зла, ні добра, він або добрий, або злий, або марнотратник, або скнара, в ньому чесноти і пороки в своїх самородніх шарах і не змішались, як у освіченої людини, в непевні образи, у якої всяких жалюгідних пристрастей потроху під верховним началом егоїзму. Ця нестримність і порив розвернутися на всі гроші, — замашка сильних народів, — все це мало для нього значення. Ця світла щира веселість, якої тепер нема в інших народів: скрізь, де б він не був, йому здавалося, що стараються веселити народ, тут, навпаки, він тішиться сам. Він сам хоче бути учасником, його насилу вдержиш у карнавалі; все, що накопичено ним протягом року, він готовий промарнотратити за ці півтора тижня; все вгатить він на саме вбрання: одягнеться паяцом, жінкою, поетом, лікарем, графом, верзе дурниці і лекції, і слухаючому і неслухаючому — і веселість ця обіймає, як вихор, усіх — від сорокалітнього до хлопчиська: останній бобиль, якому нема в що вдягнутися, вивертає собі куртку, вимазує обличчя вугіллям і біжить туди ж, у строкатий натовп. І веселість ця в нього просто з природи; нею не хміль діє, — той самий народ освище п’яного, якщо зустріне його на вулиці. Потім риси природного художнього інстинкту і почуття: він бачив, як проста жінка вказувала художникові на погрішність у його картині; він бачив, як виражалося мимоволі це почуття в мальовничому одязі, в церковних оздобах, як у Дженсано[194] народ прибирав квітковими килимами вулиці, як різнокольорове листя квітів перетворювалося на фарби і тіні, на брукові з’являлися візерунки, кардинальські герби, портрет Папи, вензелі, птахи, звірі й арабески. Як напередодні Великодньої неділі продавці харчів, піцикароли, прибирали свої крамнички: свинячі окороки, ковбаси, білі пузирі, лимони і листя перетворювалися на мозаїку і складали плафон; круги пармезанів та інших сирів, лягаючи один на одного, ставали в колони; із сальних свічок скаладалася бахрома мозаїчної завіси, що драпірувала внутрішні стіни; із сала, білого, як сніг, відливалися цілі статуї, історичні групи християнського і біблейського змісту, які здивованому глядачеві здавалися алебастровими — вся крамничка перетворювалася на світлий храм, сяючи позолоченими зірками, майстерно освітлюючись розвішаними плошками і відбиваючи дзеркалами безконечні купи яєць. Для всього цього потрібна була присутність смаку, і піцикароло робив це не заради яких-небудь прибутків, але для того, щоб помилувалися інші і помилуватися самому. Нарешті, народ, в якому живе почуття власної гідності: тут він il popolo[195], а не чернь, і носить у своїй природі прямі начала часів первісних квіритів; його не могли навіть спокусити наїзди іноземців, розбещувачів недіючих націй, що породжують по трактирах і дорогах найогидніший клас людей, по яких мандрівник робить часто висновок про весь народ. Сама безглуздість урядових постанов, ця безвладна купа всяких законів, що виникли в усі часи і відносини і не знищені досі, між якими навіть є Дикти часів стародавньої Римської республіки, — все це не викоренило високого почуття справедливості в народі. Він ганьбить неправедного домагателя, освистує труну покійника і впрягається великодушно в колісницю, що везе тіло, яке шанує народ. Самі вчинки духівництва, часто спокусливі, що викликали б у інших місцях розпусту, майже не діють на нього: він уміє відокремити релігію від лицемірних виконавців і не заразився холодною думкою невір’я. Нарешті, самі злидні й бідність, неминуча доля стоячої держави, не ведуть його до похмурого злочинства: він веселий і переносить усе, і тільки в романах та повістях ріже по вулицях. Усе це показувало йому стихії народу сильного, цільного, для якого ніби готувалося якесь поприще попереду. Європейська освіта ніби навмисно не торкнулася його і не вдихнула в груди йому свого холодного вдосконалення. Сам духовний уряд, цей дивний уцілілий привид минулих часів, залишився ніби для того, щоб зберігати народ від стороннього впливу, щоб ніхто із честолюбних сусідів не посягнув на його особистість, щоб до часу в тиші таїлася його горда народність. Притому тут, у Римі, не відчувалося чогось померлого; в самих руїнах і прекрасній бідності Рима не було того томливого болісного почуття, яке проймає мимоволі людину, що споглядає пам’ятки заживо вмираючої нації. Тут протилежне почуття: тут ясний, урочистий спокій. І кожного разу, міркуючи про все це, князь мимоволі задумувався і почав підозрювати якесь таємниче значення в слові «вічний Рим».

Підсумком усього цього було те, що він старався узнавати більше і більше свій народ. Він спостерігав його на вулицях, у кафе, де в кожному були свої відвідувачі: в одному антикварії, в другому стрільці й мисливці, в третьому кардинальські слуги, в четвертому художники, в п’ятому вся римська молодь і римське франтівство; спостерігав в остеріях, чисто римських остеріях, куди не заходить іноземець, де римський nobile[196] сідає іноді поряд з міненте і товариство скидає з себе сюртуки й галстуки в гарячі дні; спостерігав його у позаміських мальовничо-непоказних трактирах з повітряними вікнами без шибок, куди сім’ями й компаніями наїжджали римляни обідати, або, за їх виразом, far allegria[197]. Він сідав і обідав разом з ними, втручався охоче в розмову, дивуючись дуже часто з простої розсудливості й живої оригінальності розповіді простих неписьменних городян. Але більше за все він мав нагоду взнати його під час церемоній і свят, коли випливає наверх все народонаселення Рима і раптом показується сила-силенна доти не підозрюваних красунь, — красунь, яких образи мелькають тільки в барельєфах та в стародавніх антологічних віршах. Ці промовисті погляди, алебастрові плечі, смолисте волосся, в тисячу різних способів підняте на голові або перекинуте назад, мальовничо пронизане наскрізь золотою стрілою, руки, горда хода, скрізь риси і натяки на серйозну класичну красу, а не легку принадність граціозних жінок. Тут жінки здавалися подібними до будов у Італії: вони або палаци, або халупки, або красуні, або потворні; середини нема між ними: гарненьких нема. Він ними втішався, як втішався в прекрасній поемі віршами, що вибилися з ряду інших і насилали освіжаючий трепет на душу.

Але швидко до такої втіхи приєдналося почуття, що оголосило сильну боротьбу всім іншим, — почуття, що викликало з душевного дна сильні людські пристрасті, які підіймають демократичний бунт проти високого єдинодержавства душі: він побачив Аннунціату. І ось таким чином ми добралися, нарешті, до світлого образу, який осяяв початок нашої повісті.

Це було під час карнавалу.

— Сьогодні я не піду на Корсо, — сказав принчипе[198] своєму maestro di casa, виходячи з дому, — мені набридає карнавал, мені краще подобаються літні свята і церемонії…

— Але

1 ... 65 66 67 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"