Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

скоро побігла, вимахуючи хвостами, назад, побачивши, що це знайома людина. Іван Іванович перейшов подвір’я, де рябіли індійські голуби, яким давав їсти Іван Никифорович з власних рук, лушпиння з кавунів та динь, де-не-де травичка, де поламане колесо, чи обруч з бочки, або хлопчина, що лазив по землі в задрипаній сорочці — одна з тих картин, у яких кохаються живописці! Тінь від порозвішуваної одежі покривала мало не все подвір’я і давала йому деякий холодок.

Баба вийшла йому назустріч, вклонилася і, заґавившись, стала на одному місці. Перед домом красувався ґаночок з піддашшям на двох дубових стовпах, — непевний захисток від сонця, що в таку пору в Малоросії не любить жартувати і обливає пішу людину з голови до п’ят гарячим потом. З цього можна було бачити, як сильно заманулося Іванові Івановичу добути вельми потрібну йому річ, коли вже наважився він вийти з дому в таку пору, не додержавши навіть свойого повсякчасного звичаю виходити на прогулянку тільки ввечері.

В кімнаті, куди вступив Іван Іванович, було зовсім темно, бо віконниці були позачинювані і сонячний промінь, пробиваючись крізь дірку, зроблену в віконниці, грав, як веселка, і, вдаряючи у протилежну стіну, вимальовував на ній яскравий краєвид з очеретяних дахів, дерев та порозвішуваної на подвір’ї одежі, тільки все було в зміненому вигляді. Від того розходились по кімнаті дивні якісь сутінки.

— Боже поможи! — сказав Іван Іванович.

— А! здорові будьте, Іване Івановичу! — одказав голос з кутка кімнати. Тоді тільки Іван Іванович помітив Івана Никифоровича, що лежав на розстеленому долі килимі. — Вибачайте, що я перед вами в натурі. — Іван Никифорович лежав без усього, навіть без сорочки.

— Нічого. Чи спочивали ви сьогодні, Іване Никифоровичу?

— Спочивав. А ви спочивали, Іване Івановичу?

— Спочивав.

— То це ви тепер і встали?

— Я тепер устав? Христос з вами, Іване Никифоровичу! як то можна спати до такої пори! Я оце тільки приїхав з хутора. Прегарні жита по дорозі! дивовижні! і сіно таке буйне, м’яке, трав’янисте!

— Горпино! — гукнув Іван Никифорович, — принеси Іванові Івановичу горілки та пирогів із сметаною!

— Хороша сьогодні година.

— Не хваліть, Іване Івановичу. Чорти б її забрали! від спеки місця не знайдеш.

— От, треба таки чорта спом’янути. Ей, Іване Никифоровичу! Згадаєте ви моє слово, та пізно вже буде: буде вам на тім світі за богопротивні слова.

— Чим же я образив вас, Іване Івановичу? Я не зачепив ні батька, ні матері вашої. Не знаю, чим я вас образив.

— Годі вже, годі, Іване Никифоровичу!

— Їй-богу, я не образив вас, Іване Івановичу!

— Дивно, що перепели досі не йдуть на дудочку.

— Думайте собі, що хочете, а тільки я вас не образив нічим.

— Не знаю, чому вони не йдуть, — казав Іван Іванович, ніби не чуючи Івана Никифоровича. — Чи то пора не настала, але ж пора, здається, саме така, як треба.

— То ви кажете, жита хороші.

— Чудові жита, чудові!

На тому примовкли.

— Що це ви, Іване Никифоровичу, одежу вивішуєте? — сказав нарешті Іван Іванович.

— Та прегарну, майже нову одежу загноїла проклята баба. Тепер провітрюю: сукно тонке, добряче, перелицюй тільки — і знову можна носити.

— Там мені сподобалася одна штучка, Іване Никифоровичу.

— Яка?

— Скажіть, будь ласка, навіщо вам ота рушниця, що провітрюється у вас разом з одежею? — Тут Іван Іванович підніс табаки. — Чи насмілюся попросити ласки?

— Нічого, призволяйтесь! я понюхаю своєї! — На цім слові Іван Никифорович помацав круг себе і дістав ріжка. — Ото дурна баба, то вона туди й рушницю повісила! Гарну табаку жид робить у Сорочинцях. Я не знаю, чого він туди домішує, а таке пахуче! На канупер трошки скидається. Ось візьміть, розжуйте трошки в роті. А правда, на канупер скидається? беріть, призволяйтесь!

— Скажіть, будь ласка, Іване Никифоровичу, я все про рушницю, що ви з нею робитимете? адже вона вам не потрібна.

— Як то не потрібна? а коли доведеться стріляти.

— Господь з вами, Іване Никифоровичу, коли ж ви будете стріляти? Хіба після другого пришестя. Ви, от скільки я знаю та пам’ятають інші, ще жодної качки не вбили, та й не таку вже вам послав Господь Бог натуру, щоб стріляти. Статура у вас і постать поважна. Як же то вам телюжитись болотами, коли одежина ваша, та, що її не в кожній розмові годиться назвати, і тепер ще провітрюється? а тоді ж як? Ні, вам треба спокою, дозвілля красного. (Іван Іванович, як уже казано, надзвичайно красиво говорив, коли треба було кого переконати. Як він говорив! Боже, як він говорив!) Еге, так вам, кажу, личать пристойні вчинки. Слухайте, віддайте її мені!

— Як то можна! це рушниця дорога. Такої рушниці тепер ніде не знайдете. Я ще як лагодився в міліцію, то купив її в турчина. А тепер оце віддати з доброго дива! Як можна? це річ потрібна.

— До чого ж вона потрібна?

— Як до чого? А як на дім нападуть розбійники… Ще б пак не потрібна. Хвалити Бога! тепер я спокійний і нікого не боюся. А чому? Бо знаю, що в мене стоїть у коморі рушниця.

— Добра рушниця! Та