Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

сучасного світу, на ганебному стовпі історії як піонер епохи викопного палива? А як щодо гуманітарних місій? Якщо вони просували розвиток, то їх засудять як адвокатів західної економічної моделі, яка передбачала збільшення виробництва й користування викопною енергією? А письменники-романтики ХІХ століття, які стверджували, що поступ — це ілюзія, хвиля, що скине нас із Ніагарського водоспаду? Невже їх тепер сприйматимуть як завбачливих реалістів? Чи, може, за кілька десятиліть ми проводитимемо паралелі між сучасними глобальними політичними рухами проти розвитку енергозатратного суспільства й луддитами на ранньому етапі промислової революції?

Глобальна дискусія про екологічні катастрофи та їхні причини цілком природно порушує проблему історичної відповідальності. Кліматична дискусія точитиметься впереміш із дебатами про те, хто винний, хто за це сплачуватиме компенсації й де почалися помилки. Може, ми ставитимемо запитання, як і чому взагалі виникла ідея й амбіція людства опанувати природу та використовувати її для своїх цілей? Наприкінці 1960-х американський історик Лінн Вайт опублікував украй впливову працю про відповідальність релігій за те, що тоді називали екологічною кризою[360]. Вайт стверджував, що за неї має відповідати єврейсько-християнська традиція через притаманний їй дуалістичний погляд на людину та природу. У цих релігіях, на його думку, людина стояла вище за природу, коли в інших світових релігіях людина та природа були рівні. Вайт насамкінець закликав реформувати християнство й хотів зробити Франциска Ассизького таким собі екологічним покровителем.

Дослідження про взаємовідношення світоглядів, культурних традицій з одного боку, і використання та зловживання природою, з другого, тривають не одне десятиліття. У майбутньому вони будуть політично й морально серйозніші, коли йтиметься про з’ясування історичної провини, зокрема тому, що міжнародна спільнота фінансує роботу в галузі боротьби проти кліматичних змін. У такому контексті на історичні тенденції не зайве поглянути з глобальної перспективи. Визначення християнства та юдаїзму, а отже Заходу, як головної причини кліматичної кризи варто переглянути, адже цей погляд надто вузький хронологічно й географічно. Він не бере до уваги, що в Китаї, Єгипті, Ємені та Шумері люди втручалися в природу ще до виникнення християнства та юдаїзму й задовго до існування Європи в традиційному розумінні. Тому така теорія європоцентрична. Якщо порівняти відносини між людиною та природою в різних релігіях і регіонах, цю теорію про інструменталізм єврейсько-християнських традицій щодо природи спростовують[361]. У буддистському й даосистському Китаї, наприклад, люди маніпулювали водою в справді великому масштабі, і більше ніж у християнстві та юдаїзмі. Як ми вже побачили, Лао-цзи підсумував тодішню китайську мудрість у VI столітті до н. е.: «Мудрий змінює світ, розв’язуючи проблему води». Індуїстська література також має низку прикладів людей, які намагалися вплинути на богів, щоб ті змінили водойми й опади на користь людям.

Отже, твердження про те, що використання й контроль природи — це особлива західна, єврейсько-християнська ідея, або особлива сучасна ідея, не відповідає дійсності. Контролювати природу почали не в епоху капіталізму чи на Заході, хоч і, певна річ, індустріалізація та її наслідки лише посилили такі процеси. Якщо хочемо зрозуміти, чому люди втручаються в природу, потрібно зважати на ідеологію та релігії. А втім, не можна цим обмежуватися, позаяк контроль природи впродовж історії завжди був тривалим процесом, що передбачав спроби та помилки. До того ж у різний час і в різних регіонах природу пристосовували до своїх потреб по-різному. Перші цивілізації приборкували природу для одних цілей, а ми, намагаючись розв’язати кліматичну кризу сьогодні, для інших.

Глобальний рух захисту довкілля й нове розуміння взаємозв’язку дій людини та клімату також може допомогти з’ясувати, як організована політика. Якщо світ хоче запобігти масовому вимиранню видів, потрібна політична реорганізація на глобальному та національному рівнях. Ані національні держави, ані наявні міжнародні та глобальні інституції не здатні в сучасній формі впоратися з кризою. Структура традиційної географічної політичної організації не була створена, щоб розв’язати такі проблеми. Раптом лісові пожежі в Австралії, потопи в Пакистані та посухи в Південній Африці стали передумовами дискусій про майбутнє торговельної політики в країнах на всій земній кулі, у країнах Північної Європи — теж.

Лише кілька десятиліть тому ніхто й не думав пов’язувати опади в неєвропейському світі з економічною політикою Європи. За приклад може слугувати найбільша посуха в Африці у ХХ столітті — посуха в Сахелі в 1970-х. Тоді ніхто не проводив паралелі між дощем у Сахарі та європейською або норвезькою внутрішньою політикою чи нафтовим промислом у Північному морі. ООН також не тицяла вказівним пальцем на промислові країни, звинувачуючи тих у катастрофі. Того разу низка наукових звітів і газетних статей поклали всю відповідальність за опустелювання на місцевих кочівників, які випасали там худобу і вирубували забагато дерев. Тоді локальні кліматичні зміни ще не вважали за наслідок економічної активності в промислових країнах, тому ніхто не звинувачував водіїв у великих містах Заходу й не закликав використовувати більше електромобілів у Лондоні чи Осло, зважаючи на бідних в Африці[362].

Тепер же всі ці проблеми вважають за глобальні й такі, що стосуються всіх. Раптом декларація ООН про право держав на самовизначення, ухвалена в епоху деколонізації, перетворилася на анахронічну. Ця зміна парадигми стає ще цікавішою через те, що вона відбулася без політики. Вона стала можливою радше через новий погляд на природу та клімат, а також на здатність людини впливати на них.

  Коли політики стали відповідальними за погоду

Тверда певність у тому, що людина здатна формувати клімат на планеті, радикально змінила те, як ми розуміємо стосунки між людиною та природою. Така парадигма суттєво відрізняється від того, що формувало історію людства. Упродовж тисячі років погодою та кліматом керували винятково боги. Зевс вирішував, коли в Стародавній Греції дощитиме, а в Скандинавії Тор із молотом контролював погоду, грім і блискавку. У Єгипті розливи Нілу залежали від сліз бога Ісіса, а в пустелях Близького Сходу Яхве й Аллах вирішували, коли йтиме дощ, а коли потоп. У Китаї катастрофічний паводок чи посуха означали, що імператор утратив Небесний мандат на правління. В африканських традиційних суспільствах одну з найважливіших позицій посідав шаман, адже лише він чи вона могли комунікувати із силами, що визначали опади. Після сучасного наукового стрибка в Європі тривалий час було звично твердити, що сама природа, завдяки її надмогутнім атмосферним силам і Сонцю, керувала в несоціальному світі.

Ніколи досі людина не вважала себе за таку могутню, що могла визначати напрямок вітрів, танення льодовиків, атмо­сферні явища чи колообіг води в природі на глобальному рівні. Раніше можновладці, коли суспільства потерпали від потопу чи посухи, могли звинувачувати богів або природу. Через нове розуміння кліматичних процесів на Землі відповідальними за це стали політики — їхні дії або бездіяльність. Яке значення для політики матиме те, що на плечі народних обранців ляже не лише відповідальність за рівень безробіття й податки, а ще й за погану погоду? Невже дощові дні стануть аргументом голосувати проти чинної влади?

Ця зміна розуміння відносин між природою й суспільством призвела до появи нової, центральної арени для влади в суспільстві. Раніше державне керівництво зазвичай намагалося вийти на контакт із богами й умилостивити їх, щоб погода і клімат не змовилися проти їхніх