Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Мої руки стискаються в кулаки, короткі краї моїх нігтів впиваються у вразливу шкіру моїх долонь.

«Корбін?» — запитує Макс.

Інший член екіпажу, який, як я припускаю, повинен бути на зв’язку, киває. «З’єднувач готовий», — оголошує він.

Нічого не відбувається. Минає ще кілька довгих секунд, і це нестерпно. Не те щоб ми не змогли наздогнати Аврору, але вже стільки часу втрачено. Це схоже на вправу в терпінні, а терпіння — це те, чого я ніколи не мала у надлишку, навіть у гарний день.

А потім повільно, з правого боку від нас знову з’являється «Аврора», ми її наздоганяємо. Коли корабель знову видно, моє полегшення тимчасове, але справжнє.

Коли ми майже вирівнюємося з нею, двигуни перериваються до тихого холостого гудіння.

Макс схвально киває. Потім він дивиться на Діас, Монтгомері та Шина. «У вас є свої завдання», — каже він. «Дякую за вашу службу».

Це вражає дивною ноткою у моєму вусі. Макс ніби вже змирився з думкою, що деякі з них не повернуться. Що, я вважаю, з огляду на мій досвід, виглядає досить ймовірним.

Це просто здається таким холодно практичним. Щось, чим я, можливо, колись захоплювалася, але що зараз змушує мене почуватися погано. Усвідомлення болісне у своїй раптовості. Я не хочу бути тим, ким була раніше, боротися з прихильністю, триматися на безпечній відстані. На Аврорі немає такого поняття, як безпечна відстань.

Але лідери команд, здається, не бентежаться. Вони миттєво починають діяти, гавкаючи накази у свої комунікаційні імпланти та крокуючи в коридор.

Я йду за ними, не чекаючи на добро від Макса. Я не сумніваюся, що Діаз і її люди скористаються будь-якою нагодою, щоб залишити мене, якщо зможуть. Вони ще не були на борту. Вони все ще впевнені у своїй здатності впоратися з усім, що станеться. Я заздрю їм через це. Ця впевненість, ймовірно, призведе до їхньої смерті, але я все одно хотіла би, щоб я теж її мала.

25

Ми стоїмо на майданчику нижнього рівня щільною групою з двадцяти трьох людей. Три загони охорони по сім осіб. Я і Рід. Наші повні захисні костюми роблять нас ще громіздкішими, тож ми чекаємо плечем до плеча, просто стоячи поруч, поки очікуємо, поки стаціонарний шлюзовий з’єднувач буде подовжений та загерметизований. Великі чорні сумки — ймовірно, зі зброєю у ящиках, які я бачила, — займають майже кожен дюйм площі.

І все це не пояснює дюжину чи більше супутніх мерців, яких я бачу.

Маккогі знову нависає над Діаз, яка стоїть проти мене та решти своєї команди. Очевидно, вона його не бачить, але він закриває її від мене. Все, що я бачу, це її ступню в черевику, яка стукає по текстурованій металевій підлозі, спалюючи зайвий адреналін, поки вона щось кричить у вигнутий комутатор у своєму шоломі. Я не маю імпланта, як решта її команди. Її слова ледь помітні й приглушені, але не блоковані яскраво-помаранчевими берушами, розданими всім нам. Це найкраще, що міг запропонувати Верукс на борту Ареса.

Помаранчеві беруші. Ідея дряпає в глибині мого мозку, але вона не переходить до плодоношення. Що ще про них я упустила з виду? Я порадила засоби захисту вух, і Макс погодився. І що? Я намагаюся відігнати цю думку, але голос Діас, навіть приглушений, досить гучний, щоб відвернути увагу.

«Ти не виконуєш наказів, я б’ю тебе в дупу. Якщо ви поставите під загрозу будь-кого з наших людей, я б’ю вашу дупу. Якщо ви спробуєте будь-що з своєї примарної фігні, я б’ю вас в дупу».

Я втримуюсь від бажання зазначити, що «примарна фігня» не здавалася фігнею, коли я розмовляла з її колишнім колегою.

«Чи є якийсь сценарій, за якого ти не б’єш мене в дупу?» питаю я замість цього.

«Жодного», — каже вона.

Чудово. Добре знати.

Мій темперамент напружується, щоб розірвати хватку. Я не імбецил. Хоча я не маю її підготовки чи спеціальних навичок, я була керівником команди. Я знаю, що означає нести відповідальність за інших, тримати їх під своєю опікую.

Якби це принесло їм велику користь.

Я ігнорую це й трохи нахиляюся вбік, щоб побачити Діаз за привидом Маккогі. «Я тут, щоб допомогти. Моя мета — витягнути всіх живими».

Вона глузує. «Правильно».

«Чого, в біса, ви такі сердиті на мене? Не я давала вам це завдання і не я змушувала вас бути волонтером». Я зупиняюся, і мені приходить жахлива ідея. «Ви ж пішли волонтером, правда?» У такій ситуації нікому не можна наказувати.

Діас різко піднімає підборіддя й відкриває рота.

«Діас», — попереджує Монтгомері. Коли вона дивиться на нього, він хитає головою, постукуючи по шоломі, і погляд Діас кидається на Ріда, який стоїть поруч зі мною.

Рід, однак, здається, цього не помічає. Його обличчя спітніле й сірувате під внутрішнім освітленням шолома, яке йому насправді не варто було б вмикати. Але все одно. Він продовжує проводити руками по ногах, ніби намагаючись витерти долоні, навіть якщо на ньому одягнені рукавички, або щоб заспокоїти себе, що одітий костюм усе ще на місці й захищає його.

Він ловить мій погляд. “Що?” — кидає він, стишуючи рухи руками в пізньому самоусвідомленні.

«Вперше в костюмі?» запитую я.

Він щось бурмоче, але судячи з руху його губ, одне зі слів — «тренування».

«Просто дихайте нормально і намагайтеся зосередити увагу за межі шолома». Добра порада в будь-якій ситуації, але особливо в цій. Одна з основних небезпек у костюмі для новачка полягає в тому, щоб зосередитися на лицьовій панелі або тому, як шолом обмежує ваше бачення, а не на тому, що знаходиться поза ним, на тому, що ви можете побачити. Занадто легко наштовхнутися на перешкоду або зачепитися за ремінь безпеки, якщо ви не звертаєте уваги на те, що потрібно. У цій ситуації відволікання на своє спорядження лише погіршить неминучу дезорієнтацію на «Аврорі».

Рід пильно дивиться на мене. «Мені не потрібна твоя допомога», — каже він, вимовляючи кожне слово окремо, щоб бути впевненим, що я його розумію.

І це, як ніщо інше, розриває повідець на моєму темпераменті. «Так, ви все знаєте. Ви всі треновані». Я підвищую голос, щоб усі мене почули, але зосереджуюсь на Діаз. «Я знаю, що ти не хочеш мені вірити, і це добре. Але ви побачите там різні речі. Живих людей, яких ви любите, мертвих родичів, яких ви втратили. Випадкових незнайомців, які померли жахливими способами, але все ще стоять і ходять, навіть якщо ви бачили їхні тіла на підлозі. Ось як ця штука — що б це не було — працює. Можливо, це жива