Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

«Але це ж мої пальці! — крикнула на нього Джессі. — Ти що, не бачиш? Мої пальці!»

Вона відчула, як усередині заворушилася паніка. Джессі загнала її назад і знову зосередилася на шматку скла, що залишався в долоні. То була вигнута верхня частина, мабуть, чверть від склянки, і з одного боку вона розкололася на дві гладенькі дуги. Вони майже ідеально сходилися в одній точці, що жорстоко виблискувала під променями денного сонця. Пощастило, мабуть… напевно. Якщо їй вдасться не втратити відваги. Їй цей вигнутий скляний зубець здавався фантастичною зброєю з казок, мініятаганом, чимсь з амуніції войовничої піксі, що прямує в бій під грибом-поганкою.

«Дорогенька, відволікаєшся, — озвалася Періжечок. — Хіба ти можеш собі таке дозволити?»

Відповідь була, безумовно, ні.

Джессі поклала чверть склянки назад на полицю, обережно розміщуючи так, щоб можна було дістати без серйозних викручувань. Уламок лежав на гладенькому вигнутому череві, стримлячи ятаганоподібним відростком. На кінчику яскраво відбивався сонячний промінь. Джессі подумала, що цей кінчик чудово підійде для наступного завдання, якщо вона буде обережна й не тиснутиме щосили. Інакше може скинути скло з полиці або відламати імпровізоване лезо.

— Просто будь обережна, — сказала вона. — Тиснути не доведеться, якщо будеш обережна, Джессі. Просто уяви…

Але решта тієї думки

(що ріжеш ростбіф)

здавалася не надто продуктивною, тож Джессі відкинула її, перш ніж до неї дійшов її передній край. Джессі підняла праву руку, витягла її, аж доки ланцюг наручника не напнувся, а зап’ясток не завис над блискучим скляним гаком. Їй дуже хотілося змести решту скла, що всипало полицю, — відчувала, що воно чекає там на неї, наче мінне поле, — але не наважувалася. Після досвіду з баночкою «нівеї» — ні. Якщо вона випадково скине лезоподібний осколок або розіб’є його, доведеться серед залишків відбирати прийнятну заміну. Такі запобіжні заходи здавалися їй ледь не сюрреалістичними, але в жодну мить вона навіть не спробувала переконати себе, що вони зайві. Якщо вона хоче звідси вибратися, доведеться пролити більше крові, ніж ллється з неї тепер.

«Роби це саме так, як уявляла, Джессі, і все… і не сцикуй».

— Не сцикувати, — погодилася Джессі хрипуватим, наче пил у щілині, голосом.

Вона розчепірила пальці й струсонула зап’ястком, сподіваючись, що так позбудеться скла, яке стирчало з пальців. Здебільшого це вдалося. Вилазити відмовився лише шмат у великому пальці, занурений глибоко в ніжну плоть під нігтем. Вона вирішила облишити його й робити далі свою справу.

«Те, що ти збираєшся робити, — повне божевілля», — сказав якийсь нервовий голос.

Не НЛО. Це був голос, який Джессі знала дуже добре. Голос матері.

«Мене це не дивує, сама розумієш. Це ж типова надмірна реакція Джессі Мейгут, і якщо я бачила її раз, то й тисячного разу впізнаю. Ти подумай, Джессі: навіщо себе різати і, можливо, вмерти від кровотечі? Хтось прийде і тебе врятує. Про всі інші варіанти навіть нема сенсу дума­ти. Померти у власному літньому будиночку? Померти в наручниках? Це просто смішно, ось тобі моє слово. Тому ти свою скигляву натуру трохи прикрий — суто для цього випадку. Не ріж себе тим склом. Не смій!»

Це її мама, саме так. Імітація була настільки добра, що аж моторошно. Вона хоче, щоб ти повірила, ніби чуєш любов і здоровий глузд під личиною гніву, і хоча та жінка не зовсім нездатна на любов, Джессі вважала, що справжня Саллі Мейгут — та, яка одного дня ввірвалася в Джессіну кімнату й запустила в неї парою туфель на високих каблуках, без жодних пояснень що тоді, що пізніше.

Та й, крім того, все, що той голос сказав, — брехня. Перелякана брехня.

— Ні, — відповіла Джессі. — Не вірю тобі. Ніхто не прийде… крім хіба того мужика з минулої ночі. Не сцикувати.

З цими словами Джессі опустила правий зап’ясток до мерехтливого скляного леза.

31

Було важливо, щоб вона бачила, що робить, бо спершу не відчула майже нічого. Джессі могла порізати зап’ястки на криваві клапті й не відчути нічого, крім віддалених тиску й тепла. Джессі зі значним полегшенням зрозуміла, що з цим проблеми не буде: вона розбила склянку в хорошій точці («Прорив, хоч десь!» — саркастично втішилася частина розуму), і огляду майже нічого не перешкоджало.

Загнувши долоню назад, Джессі занурила внутрішню частину зап’ястка — ту, що містить лінії, яку хіроманти називають «браслетами фортуни», — на дугу скла. Вона вражено спостерігала, як відстовбурчений кінчик спершу продавив їй шкіру, а тоді проколов. Джессі натискала далі, а зап’ясток усе поглинав скло. Ямочка наповнилася кров’ю й щезла.

Першою реакцією в Джессі було розчарування. Скляний гак не зробив їй фонтану крові, на який вона сподівалася (і якого частково боялася). Тоді гострий край прорізав блакит­ні пучки вен, найближчих до поверхні шкіри, і кров полилася швидше. Вона цебеніла не пульсівними цівками, як Джессі очікувала, а швидким рівномірним потоком, ніби вода з-під крана, який викрутили майже на повну. Тоді розірвалося щось більше, і потік перетворився на річку. Вона струменіла по полиці, тоді вниз передпліччям. Назад вороття нема. Вона взяла це на себе. Так чи інакше, вона взяла це на себе.

«Та хоч зараз забери вже руку! — закричав материн голос. — Не погіршуй ситуацію — ти вже досить порізала! Пробуй вибиратися!»

Спокуслива думка, але Джессі подумала, що наразі зроб­леного далеко не достатньо. Вона не знала значення слів «відшарування шкіри», терміна, яким зазвичай послуговуються лікарі в розмовах про жертв опіків, але тепер, почавши цю огидну операцію, зрозуміла, що, можливо, щоб вислизнути на волю, не вдасться розраховувати на саму лише кров. Крові, напевно, буде замало.

Джессі повільно й обережно викрутила зап’ясток, розщеплюючи тугу шкіру. Відчула дивне пощипування по всій долоні, наче розрізала маленький, але важливий кожух для нервів, які взагалі були напівмертві. Мізинець і підмізинний палець правої руки зомліли, ніби вмерли. Вказівний, середній і великий почали шалено смикатися вперед-назад. Якою б милостиво закляклою не була її плоть, Джессі побачила в цих ознаках травми, якої вона собі завдавала, невимовний жах. Два пальці, зіщулені, наче два трупи, були навіть гіршим видовищем, ніж уся кров, яку вона наразі пролила.

Тоді і страх, і дедалі сильніше відчуття тепла й тиску в пораненій руці сховалися від нової судоми, яка врізалася їй у бік, ніби грозовий фронт. Спазм безжально вгризся, намагаючись вибити Джессі з її покрученої пози, але жінка зі страхом і люттю відбилася. Зараз не можна рухатися. Бо якщо поворухнеться, майже напевне скине на підлогу свій імпровізований різак.

— Ні, не можна тобі, — процідила вона крізь зціплені зуби. — Ні, мудачило, не можна — вшивайся з Доджа[68].

Вона міцно тримала себе в попередній позі, стараючись не тиснути сильніше на крихке скляне лезо, щоб не збити його й не докінчувати роботу менш зручним інструментом. Але якщо судома перелізе з боку на праву руку, як вона й намагається, то…

— Ні, — простогнала вона. — Іди геть, чуєш мене?