Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Від тих думок я й незчувся, як мої ноги швиргонули мене просто на зайду. Перед моїми очима промайнула Гиркова мордяка, і я навскоси кресонув по ній зубами. Гирко відсахнувся й аж заскімлив від болю.

— Ти що?! — вражено верескнув він, а з його чорного носа широкою цівкою зацебеніла кров. По його очах було видно, що він неабияк розгубився. Я відчув, як мої груди наповнюються неймовірною радістю. Це ж я пустив Гиркові кров, це ж я примусив його відступити!

— Отримав?! — загарчав я до нього. — Хочеш іще?

Гирко не відповів. Він тільки злизував власну кров і, схоже, не знав, як повестися далі.

— А ти нападай, нападай, — насмішкувато підказав я йому.

Цієї миті в сусідньому дворі сполошено дзеленькнув дядьків ланцюг, почулося глухе гарчання і щось важке гупнуло на землю. А тоді пролунав чийсь зболений зойк, який перейшов у здушене харчання. Так, начебто, хтось комусь учепився в горлянку. Ми з Гирком мимоволі повернули голови в той бік, і в мене похололо на серці: невже вовки подолали дядька Бровка? Мабуть, про це подумав і Гирко.

— Є один! — втішено прогарчав він і рушив по колу, наміряючись накинутися на мене ззаду. — А зараз буде й другий…

Проте я теж не сидів на місці і теж почав кружеляти довкола Гирка. Отак ми й ходили колами по двору. А з-за тину усе ще долинало гарчання. Видно, здаватися просто так дядько не збирався.

Цього разу ми кинулися один на одного майже одночасно. Я відчув, як Гиркові іклиська з тріском розірвали шкуру на моїй голові. Гострий біль пронизав мене, але зойкати було ніколи, бо й мої зуби теж знайшли собі роботу — вони глибоко вп’ялися в Гиркове передпліччя. Вовчак вискнув, а далі мотонув мною так, що я зі жмутом шерсті в роті відлетів убік. На щастя, я одразу впав на лапи, і ми знову заходили по колу, чатуючи один на одного.

Раптом мені здалося, що Гирко забув про свій живіт, і я стрибнув, аби вчепитися в нього. Та це була неприпустима помилка. Гирко ухилився, а за мить я відчув, що його ікла вчепилися у мій зашийок.

Це було все. Я з усіх сил намагався вирватися, проте Гиркові ікла підбиралися до моєї горлянки все ближче й ближче. Я задихався, перед очима закружляли чорні комарики. Так, це було все.

Ні, не все! Від курника долетів нажаханий вереск Сестрички, а за ним люте шипіння. А тоді мої вже вибалушені очі побачили, як, вигинаючись у стрибку, баба Маруська летить до нас. Гирко теж скосив на неї очі, і його щелепа обвисла. Мабуть, йому привиділося, що на нього жене хоч і мала, та все ж люта й нещадна язлемська котягра. Він полишив мій зашийок і стрибком розвернувся в її бік. Переді мною промайнула його незахищена горлянка, і я з останніх сил вчепився в неї…

А коли отямився, то побачив, що стою посеред двору над Гирковим тілом і метляю головою, намагаючись вивільнити свій рот від вовчої шерсті. Поруч зі мною усе ще загрозливо горбилася баба Маруська. Її пазурі були червоні від крові.

— Молодець! — похвалила вона мене. — От тільки битися ще не навчився. А тепер гайда до Бровка! Чуєш, що там робиться?

І справді, з-за тину усе ще лунало люте гарчання.

Проте допомагати дядькові не довелося. Скрипнули сінешні двері й на порозі з’явився напіводягнений Грициків тато з коцюбою в руках. А з-за його спини визирав Грицик. Тато поглянув в один бік, у другий, і поскаржився:

— Нічого не бачу. То що ти почув, синку?

Гарчання в сусідньому дворі припинилося. Натомість над тином злетіло довге тіло і щезло в городах.

— Зачекай, — відказав Грицик. — Я зараз…

Він щез у сінях і за мить над вхідними дверима спалахнуло світло. Татко ще раз пройшовся поглядом по двору і побачив нас.

— Овва, — вражено присвиснув він. — Та тут, видно, билися не на життя, а на смерть!

Тримаючи коцюбу напоготові, батько наблизився до місця бійки і зупинився перед Гирковим тілом.

— Вовк… — розгублено мовив він. — Звідкіля він тут узявся?

А от Грицика вовк цікавив набагато менше. Він кинувся до мене і обхопив за шию.

— Ти живий? З тобою все гаразд? — злякано спитав він і зразу перейшов на крик: — Татку, мій Кудлатик увесь у крові!

Батько взяв мене на руки і поніс ближче до світла. В сусідньому дворі грюкнули двері, і сонний голос поцікавився:

— Гей, сусіде, що за ґвалт? — а тоді голос переріс у зойк. — О Господи! Це що, вовк? І мій Бровко на ньому…

— Еге ж, — відгукнувся Грициків татко, оглядаючи мої рани. — Схоже, до нас приходили непрохані гості. Але наші герої дали їм гарного прочухана.

— Герої, — зневажливо муркнула баба Маруська, зиркнувши у мій бік. — А про мене, бач, жодного слова. Начебто й не я стрибнула на голову тій Сестричці, начебто й не я розірвала вухо цьому зайді…

І вона взялася вилизувати з-під пазурів кров. А Грициків татко змастив мої рани якоюсь пекучою рідиною і наклав на них бинти.

— От і все, — сказав він. — Тепер, синку, бери свого відчайдуха на руки і віднеси до буди.

— Він виживе? — Грицик ніяк не міг заспокоїтись. — Він житиме, татку?

В його голосі було стільки тривоги за мене, що я не витримав і вдячно лизнув його в ніс.

— А чого б то він мав померти? — повів плечем Грициків татко. — Трохи відлежиться і знову буде як нова копійка.

Проте відлежуватися я не став. Долаючи біль, звівся на ноги і подався слідом за Грициком та його татком до сусіднього двору.

Дядько Бровко усе ще лежав на величезному вовкові. Він ледве дихав. Навколо них розлилася ціла калюжа крові.

Оглянувши дядька, Грициків татко похитав головою.

— Тут справи гірші, — сказав він. — Набагато гірші.

— Врятуй мого Бровка, Тимофію Івановичу… — Сусіда благально приклав до грудей долоню. — Зроби, що можеш. Я перед ним у великому боргу. Вовки, мабуть, хотіли розірвати мою корову, а він не дав їм цього зробити!