Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 22.2. Піти проти

Стася

– Тимур – не злочинець, – вигукую впевнено. – Він хороший і добрий хлопець.

– Твій хороший і добрий хлопець безжально вбив людину. 

– Він не робив цього. Я впевнена, його підставили, – захищаю коханого всіма силами.

– Так, Станіславо, розкажи-но мені детальніше, де і за яких обставин ви познайомилися з Тимуром Холодом, а також наскільки тісно ви спілкуєтеся?

– Ми зустрічаємося. Тім – мій хлопець.

– Що!? Твій… хто!? – батько округлив очі від шоку.

Мама аж рота прикрила від жаху.

– Тату, ти все правильно почув. Він – мій хлопець і я не вірю в те, що він вбивця чи взагалі злочинець. У нього хвора мати і він змушений брати участь у перегонах, щоб вилікувати рідну людину, – розповідаю таємницю Тіма, але я впевнена, що це на благо. – Я знаю Тимура як добру, серйозну та самостійну людину, що покладається лише на себе і хоче підняти на ноги матір. Тимур – не вбивця, він і мухи не скривдить. А ти разом зі своїми спільниками-поліціянтами замість того, щоб шукати справжню вбивцю, заарештував невинну людину. 

– Всі докази вказують на нього! – стоїть на своєму батько й кричить на мене, ніби я тепер теж злочинниця.

– Правильно! Бо вам не важливо, хто винен насправді, а хто ні, – відстоюю свою думку. – Вам аби засадити за грати невинну людину, а справжній злочинець нехай ходить на волі. 

– Станіславо, я не зрозумів, що це за претензії? Мало того, що ти зі злочинцем пов'язана і захищаєш його, так ти ще й до поліції виявляєш претензії! До органів державного захисту між іншим! 

– Ну от, ти мене абсолютно не почув. З ким я розмовляю? – вже піднялася з місця, щоб піти до себе, але його голос пройшовся гулом по всій квартирі.

– Сидіти! – крикнув він і бахнув кулаком по столу, що аж мама підскочила на стільці. – Я не дозволяв іти! – я зупинилася й подивилася йому прямо в очі. Він справді мій батько? – А тепер слухай сюди, Станіславо! Від сьогоднішнього дня тобі заборонено взагалі виходити з квартири. Я заберу твої ключі і ти не зможеш виходити з дому без мого дозволу. Телефон я теж конфіскує. Ти не зможеш спілкуватися ні з ким, а тим паче зі злочинцем. 

– Це що, в'язниця суворого режиму? Я ув'язнена? – кепкую з його рішення, бо це найменше, що я сподівалася почути.

– Це задля твоєї ж безпеки, – говорить так, що аж іскри з очей летять.

– Та яка безпека, коли з тебе так знущаються твої рідні батьки?

– Станіславо! Думай, що говориш! Ми – твої батьки!

– Я вже не впевнена в цьому. Все моє життя ви з мамою тільки те й робите, що не дозволяєте мені самостійно жити та постійно збільшуєте свій контроль наді мною. Ще з малечку ви мене ображали та обмежували в усьому. Вже давно задаюся питанням, а чи взагалі я вам рідна дочка? 

Батьки дивляться на мене округлими очима і нічого не відповідають. А втім, я і не прошу відповіді. Я здогадуюся, що я маю рацію. Достатньо лише подивитися на близькі стосунки Олі з її батьками, то стає все зрозумілим, що її люблять і оточують добротою та справжнім піклуванням, а не обмеженням волі та примусовим підкоренням. Я ж ніколи не чула від батьків доброго слова. Лише те, що я постійно в чомусь не права, та безконтрольне обмеження волі. Набридло!

Я встала та пішла до своєї кімнати. Зачинилася зсередини, думаючи, що робити далі. Від безсилля та хвилювання за Тіма та від чергової сварки з батьками по моїх щоках потекли сльози. Я опустилася на підлогу під дверима й гірко заплакала. Значить, хочуть посадити мене під домашній арешт? Відібрати засіб зв'язку і не випускати з дому? Жах якийсь! Через що? Через те, що хочу справедливості та стаю на захист невинної людини? Вони мені точно не рідні батьки.

Раптом дверна ручка почала крутитися, але ніхто до мене увійти не може. Я зачинилася і більше нікого не хочу сьогодні бачити. 

– Станіславо, відчини! – почувся суворий голос батька. 

Я мовчу. Лиш сльози самі ллються, а ні одного слова не можу вимовити.

– Відчини! Кому кажу? Швидко віддай мені телефон і ключі! 

Не відповідаю. Не хочу його бачити, як і віддавати йому телефон.

– Станіславо, відчини, бо я виламаю двері!

Піднімаюся. Втираю сльози та знаходжу свій смартфон. Переконуюсь, що мені не дзвонив і не писав Тимур, та вимикаю гаджет. А втім, він уже й не напише мені, якщо його дійсно посадили за грати. Знаходжу також свої ключі та відчиняю двері. Без слів передаю все батьку в руки. Він, забираючи все з моїх рук, дивиться на мене з гнівом, але мені байдуже. Перед його носом зачиняю двері і знов замикаю зсередини замок. Не хочу ні з ким розмовляти і нікого бачити. Мені ще треба подумати, як допомогти Тіму вийти з в'язниці. Але як? Як це зробити, коли сама не в ліпшому становищі?

– Бастуєш, так? – чую його голос за дверима. – Гаразд. Твоя воля. Сидиш вдома на домашньому арешті цілий місяць і ні з ким не маєш права спілкуватися. Я розірву твої контакти зі злочинцем.

***