Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Потрібно було подумати.

Досі я просто виконував доручену мені справу. Не надто розмірковуючи над тим, з ким маючи справу. Демони, то й демони. Яка різниця? Якщо всього й треба, що торкнутися носія долонею або тростю. Ходи між жителями, та й зачищай вулиці в міру можливостей. Зелені, жовті… Трохи менше енергії, трохи більше…

Навіть перші напади менталістів не вивели мене з цієї рівноваги. І ось тільки зараз я задумався. Адже не все так просто з цією градацією, як здавалося спочатку.

Зелені — це найпримітивніші сутності, за великим рахунком, десь навіть нешкідливі. Максимум, що загрожувало ініційованому — це підвищена агресивність, нервозність та головний біль. Неприємно, але можна жити.

Жовті — гірші. Ці вже прагнули більш повного захоплення носія. При цьому, будучи самі нерозумними, перетворювали і свого донора на подобу тварини. Людина переставала звертати увагу на гігієну, та й харчувалася тим, що під руку трапиться, аби якось підтримувати життя. Тут, однозначно, все закінчувалося смертю. А зі смертю носія гинув і демон.

Помаранчеві мали зачатки розуму. Вони вже не були паразитами, а поводилися як симбіонти. Тобто, використовували людину для своїх потреб, але при цьому віддавали і їй частину своїх сил, щоб вона могла існувати цілком комфортно. І це вже мало загрозливий відтінок. Бо такий носій не надто відрізнявся від звичайного мешканця міста. Звичайно, не без заскоків. Але хіба таких мало і серед неодержимих демонами? Отже, якби не моє вміння Вартового бачити сутності, то в такому союзі демони могли проіснувати дуже довго, мімікруючи під звичайних людей.

Ще гірше з червоними… Це вже зовсім інший рівень. Якщо у випадку з помаранчевими демони все ж таки домінували, і тим самим хоч якось могли себе виказати, то у випадку з червоними сутність уже входила в союз із носієм на рівних правах. Поглинаючи життєву енергію донора, але при цьому даючи йому натомість те, що дозволяло носію стати сильнішим, і жити повноцінним життям.

І якщо продовжити логічний ланцюжок, то мені навіть страшно було подумати, що відбувається з пурпуровими. Адже там, схоже, має місце повне злиття. Коли демон не підкоряє собі донора, а стає його невід'ємною частиною. Людина і зовні, і всередині залишається колишньою, але при цьому отримує всі знання і вміння демонічної сутності. Щось схоже на мій нинішній стан, лише з протилежним знаком.

І, якщо врахувати, що нинішнє Злиття далеко не перше на Землі, то тоді стає зрозуміло, звідки у фольклорі з'явилася різна нежить, перевертні, відьми та злі чаклуни.

Нежить — це жовті. Коли інстинкт виживання жене їх на пошуки їжі. Умовно розумні, вони тягнуться до людей. Але, оскільки повністю втратили всі знання, отримати їжу можуть лише одним способом — забираючи її. Іноді, з особливою жорстокістю та агресією.

Перевертні — помаранчеві та червоні. Демони вже настільки підкорили собі тіла, що можуть переробляти їх під ті форми, які залишки розуму вважають оптимальними для того ж, тамування голоду.

А ось пурпурові — це вже найвищий ступінь поєднання двох організмів. І парочка менталістів, які використовують псі-енергію для нападу, якраз і підпадає під категорію відьом та чаклунів. Так-так… тих могутніх чарівників, які будували в далекому минулому власні замки або завойовували цілі королівства.

Зараз, звісно, не ті часи. Але, хто завадить такому потужному… ммм… гіпнотизеру, приміром, захопити розум якогось президента корпорації, банку, та хоч цілої країни, бажано невеликої та багатої? Наприклад, будь-якої з острівних держав, а потім жити за його спиною в повне своє задоволення. А то й самому, згодом, зайняти його місце? І, головне, адже ніхто нічого навіть не помітить, оскільки всі їхні дії цілком можуть обійтися без кровопролиття.

Ось цим, швидше за все, і пояснюється напад на Охоронців. Думка про те, що менталіст атакував мене, щоб помститися за своїх одноплемінників, я відкинув одразу. Не так вони соціально організовані. А ось спроба прибрати того, хто зможе розпізнати демона у будь-якому вигляді — це вже питання виживання. Сите і багате життя приємні лише тоді, коли ти впевнений у тому, що завтра і післязавтра все буде так само. Як сьогодні та вчора. А постійний страх, що будь-якої миті на порозі з'явиться мисливець за твоєю головою, здатне перетворити навіть найсолодше життя в жахливе існування, сповнене кошмарів та жаху.

А це означає, що я маю бути готовим не просто до битви, а до смертельної сутички. Як і до того, що напад буде абсолютно несподіваним.

Чорт! Ні, я безперечно вчинив дурницю. Треба будь-якими способами умовити Ларису повернутися на якийсь час додому. Поки вона проходить по розряду тимчасової коханки, і демони не вирахували мого справжнього ставлення до дівчини і не вдарили по найболючішому. І це треба зробити негайно, не відкладаючи! Даремно я піддався на її вмовляння.

З цією думкою я й вискочив надвір, ледь не збивши з ніг двох поліцейських. Третій сидів у «перехоплювачі», припаркованому якраз навпроти під'їзду.

— Акуратніше, громадянине! — відскочив убік лейтенант. — Куди поспішаємо?

— Вибачте. Взагалі-то додому... Пізно вже.

— Угу… А ваші документики дозвольте подивитися?

Я мовчки дістав із внутрішньої кишені паспорт і простяг поліцейському. Той розкрив його, глянув на фотографію. Перегорнув…

— А тут що робите?