Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

— Так, це дивовижно... Я пригадую ту ніч... Було вже пізно. Вдень мені заважали недолугі студенти, і я іноді працював до світанку. Ідея прийшла мені несподівано, блискуча й довершена. Я був сам, у лабораторії було тихо, яскраво лампи горіли... «Можна зробити істоту... тканину... прозорою. Можна зробити невидимою її всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!» — сказав я сам до себе і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я покинув фільтрувати, підійшов до вікна й задивився на зірки. «Я можу бути невидимим», — думав я.

Зробити це — перевершити магію. Я мріяв про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Я тоді не бачив недоліків, які були зворотною стороною переваг. Подумайте, я, бідний асистент, міг зробитися невидимим і покинути навчати дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби ви... Я впевнений, кожен ухопився б за цей шанс! Я працював три роки, я долав усі перешкоди, що траплялися на шляху. Дрібниці, розпач... А той професор, який, постійно стежучи за тобою, постійно запитує: «Коли ж ви опублікуєте своє дослідження?» А студенти... А бідність... Так я жив три роки... А потім переконався, що закінчити роботу неможливо... Неможливо!

— Чому? — спитав Кемп.

— Через гроші, — відповів Невидимець і задивився у вікно. — Я обікрав старого... — сказав він, обернувшись. — Свого старого батька. Гроші були не його, і він застрелився...

Розділ XX

На Грейт-Портленд-стрит

Десь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину свого гостя, щодалі стояв біля вікна. Потім здригнувся, підвівся, взяв Невидимця за руку й відвів на середину кімнати.

— Ви втомлені, — сказав доктор. — Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам же він сів між Гриффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Ґриффін поновив розповідь:

— Коли це трапилось, я вже покинув працю в коледжі. Це було у грудні минулого року. Я винайняв кімнату в Лондоні, велику й не мебльовану, у великому занедбаному будинку на Ґрейт-Портленд-стрит. У кімнаті незабаром набралося багато різного приладдя, що я купив на батькові гроші, і робота просувалася добре й майже добігала кінця. Я почувався людиною, яка довго перебувала в хащах, а потім раптом опинилася в якийсь безглуздій трагедії. Я поїхав на похорон батька. Я думав тільки про своє дослідження і навіть пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію. Я пам’ятаю дешевий катафалк, церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього батькового друга, жалюгідного згорбленого старого, вдягненого в чорне, який робив відправу і постійно шморгав носом.

Я пам’ятаю, як повертався до порожнього будинку; колись тут було село, а тепер стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на поля й закінчувалася купами каміння та заростями бур’яну. Я йшов по слизькому тротуару... Містечко було вбоге і брудне, і я відчував справжню відлюдність...

Я не шкодував за батьком. Він здавався мені жертвою власної сентиментальності. Через лицемірство я був присутній на його похороні, але все це мене не обходило.

Проте тоді, йдучи тротуаром, я на мить немов повернувся до колишнього життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Наші погляди зустрілись, щось змусило мене обернутись і покликати її. Але вона виявилась дуже посередньою особою.

Це було як сон. Я не відчував, що я самотній, що прийшов зі світу в пустелю. Я усвідомлював байдужість до всього, але вважав, що винна тут порожнеча життя. Коли я ввійшов до своєї кімнати, мені здалося, ніби я повернувся до реальності. Там були речі, які я знав і любив. Там були мої інструменти. Майже всі труднощі були позаду, залишалось тільки обміркувати деталі.

Колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер не треба заглиблюватися в подробиці. Дещо я прагнув запам’ятати, але основні принципи записав шифром у своїх книгах, які забрав бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати в нього ці книги! Основний принцип полягав у тому, щоб прозорий предмет зі зниженим коефіцієнтом заломлення помістити між двома випромінювальними центрами певної ефірної вібрації. Про це я потім розповім докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи описував хтось моє проміння, але воно дійсно існує. Я використовував дві маленькі динамо-машини, які рухалися за допомогою дешевого газового двигуна. Перший дослід я провів з клаптем білої шерстяної тканини. Надзвичайно дивно було, коли ця м’яка тканина блякнула в розрядах, а потім розвіялась, наче дим.

Я майже не вірив, що зробив це. Я простягнув руку в порожнечу і відчув, що шерсть така сама, як була. Я випадково скинув клапоть на підлогу, і його таки довелося пошукати!

Потім я зробив іще один цікавий дослід. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном брудну білу худу кішку. «Все готове для тебе», — сказав я і, підійшовши до вікна, відчинив його і ласкаво покликав кішку. Вона, муркаючи, ввійшла. Вона була голодна, і я налив їй молока. Моя їжа стояла в буфеті в кутку кімнати. Кішка почала все обнюхувати, мабуть, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала її... Бачили б ви, як вона пирхнула на неї! Я зручно влаштував кішку на подушці на розкладному ліжку і дав їй масла, щоб вона дозволила себе помити. Але напоїти кішку тим усім не так легко, повірте. І дослід був не зовсім вдалим.

— Як це?

— Кішка має кігті й пігмент на задній стінці ока... Як він називається... Знаєте?

— Tapetum.

— Саме так, tapetum. Так от, цей пігмент не зникав. Напоївши кішку рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши ще деякі дії, я дав їй опію й поклав разом з подушкою, де вона спала, на мій апарат. І коли її тіло зблякло й нарешті зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очах залишилися.

— Дуже дивно.

— Пояснити цього я не можу. Кішка була забинтована та прив’язана, і я не боявся, що вона втече. Але, прокинувшись, вона стала жалібно нявчати, і тут хтось постукав у двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я займаюся вівісекцією. Вона завжди була п’яна і в неї на всьому світі була тільки ця кішка. Я схопив хлороформ, дав кішці його понюхати й відчинив двері. «Я, здається, чула нявчання. Чи не моя це