Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зважитись чи все-таки відмовитись? Сумніви розривали мене на шматки. З одного боку, відмову Свят скоріше за все не пробачить, та й мені самій хотілось поїхати. З іншого, батьки явно не зрадіють, якщо ввечері не знайдуть мене вдома і побачать тільки записку.
Треба нарешті проявити сміливість.
– Так, я поїду, – рішуче заявила я Святові. – Зараз швидко зберу речі. На котру квитки?
– На п’яту. Десь о восьмій, якщо все складеться добре, будемо в Києві.
– Чудово. Ти зайдеш за мною, чи зустрінемось вже на вокзалі?
Свят, здається, аж розгубився через мою рішучість. Я почула тихе гмикання в слухавку, потім він зронив:
– Не думав, що ти будеш настільки впевнена в тому, що їдеш. Насправді, я чекав, що тебе доведеться вмовляти… Але я радий! Зайду за тобою о пів на четверту, щоб ми встигли нормально доїхати. Гаразд? Багато речей не набирай, проте візьми по необхідності… Ми їдемо мінімум на п’ять днів.
Майже тиждень в чужому місті, де я ніколи досі не бувала, наодинці з хлопцем, в якого закохана, але притому не впевнена в його почуттях і в серйозності його намірів – бо мені вже встигли кілька разів натякнути, що Свят не той, кому треба дуже сильно довіряти. Це звучало як безумство.
Напевне, щось таке мені зараз і потрібно.
Наспіх попрощавшись зі Святом, я взялась збирати речі. Дістала з шафи велику сумку, з якою мама їздила у відрядження. Валіза була десь на дачі, сюди ми її, ясна річ, не повезли.
Я востаннє покидала рідне місто ще геть малою, першокласницею, коли ми їздили з батьками до Одеси. З того часу постійно сиділа вдома, ігноруючи шкільні подорожі. Мама і тато біли не любителями кататися туди-сюди, та й я сама теж не горіла бажанням вирушити в нову поїздку, але принаймні Київ, Харків, Львів хотіла б побачити.
Що ж, сьогодні у мене принаймні буде можливість опинитись у столиці.
Страх змішався з приємним передчуттям. Я швидко покидала речі до сумки, закрила її, написала мамі записку і думала вже лишити її на кухонному столі, але спинилась. Це було неправильно. Вона засмутиться, коли це прочитає, і вирішить, що я просто втекла з дому. Власне, так воно і є, це справді втеча, але можна принаймні обставити її інакше. Я не повинна вчиняти так зі своєю найріднішою людиною. Це стане останньою краплею у наших і без того хистких стосунках.
Тож я знову сказала собі бути сміливішою, взяла до рук мобільний телефон і набрала маму.
– Так, сонечко, – відповіла вона вже на третій гудок, коли я вся трусилась, мріючи збити виклик. – Ти щось хотіла?
– Мам, я… – зізнаватись у задуманому було страшно. – Я вирішила поїхати зі Святом до Києва. Сьогодні. На п’ять-сім днів. Квитки в нього є, речі я зібрала, і… Я не хочу відмовлятись від цієї поїздки. Але я вирішила, що правильніше буде все-таки тобі подзвонити, а не повідомляти про таке запискою.
Секунд двадцять я слухала важке сопіння в слухавці.
– Любаво, – нарешті промовила мама, – але ж це так ризиковано! Ти його майже не знаєш. Ти ніколи ніде не була сама! Можливо, ти все-таки передумаєш?
– Ні. Не передумаю. І не намагайся мене відговорити, будь ласка. Це моє рішення, і я його змінювати не збираюсь, крім того… я не знаю, чого хочу далі і як мені жити. Не поїду – постійно шкодуватиму про те, що втратила купу можливостей.
Зараз мама мала заволати на мене. Сказати, що я геть збожеволіла через Свята, що кохання позбавило мене здорового глузду, і так вчиняти зі своїми близькими не можна. Була ціла сотня фраз, доречних для цього моменту, але почула я тільки:
– Візьми з собою гроші.
– Що? – перепитала я, подумавши, що мені почулось.
– Ти їдеш до чужого місця з хлопцем, якого не так вже й добре знаєш, – пояснила мама. – Мало що може трапитись. Відкрий шухляду, де ми з татом зберігаємо готівкові заощадження. І візьми хоча б тисяч десять! Розклади по різних місцях, щось в кишені, щось у сумку, щоб не лишитись геть без нічого. Не забудь взяти з собою документи. Ліки, хоча б базову аптечку. Змінну білизну і якийсь теплий одяг. Обов’язково павербанк і зарядний пристрій, ну, і телефон звісно. І завжди бери слухавку!
Я шморгнула носом.
– Ти мене відпускаєш? Правда?
– А то можна подумати, що мої заборони зараз щось змінять, – важко зітхнула мама. – Сонечко, я розумію, що в тебе такий період – ти хочеш вирішувати все сама. Але принаймні… нормально це пройти може? І дзвони мені обов’язково! Щовечора, щоранку!
На очах виступили сльози. Я швиденько втерла їх рукою і закивала.
– Так, мам, обов’язково! Я… Дякую. Дякую, що ти мене підтримала. Я думала, ти заборониш, спробуєш щось зробити…
Напевне, маму сьогодні покусав якийсь чарівник, бо вона м’яко відповіла:
– Ми з татом просто хочемо, як краще. Але коли вже ти така непіддатлива, сонечко, то краще ми це все просто приймемо і підтримаємо, чим ти наробиш помилок, а потім побоїшся нам про це сказати. Або може навіть все буде добре. Бережи себе. І якщо той Свят хоч якось тобі зашкодить, я особисто відірву йому голову.
Так, мама на це була здатною, я не сумнівалась.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем», після закриття браузера.