Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Еліас Райкер, — промовив він, і його голос виявився ненабагато мелодійнішим, ніж у гучномовці. Хтось по-справжньому заощадив на його голосових зв’язках. Він хитнув головою. — Ми думали, що більше вас не побачимо. Яка коротка пам’ять у законодавчої влади.

— Заріз? — Ортеґа підняла руку, захищаючи очі від несподіваного сонячного світла. — Це ти?

Синтетик ледь помітно вклонився й заховав мікрофон для гучномовців у піджаку, а тоді почав обережно злізати з похилого дашку комірки.

— Емсі Заріз до ваших послуг, панове поліціянти. І прошу вас сказати: що ми сьогодні порушили?

Я змовчав. Виглядало на те, що я мав знати цього Заріза, а матеріалу для роботи в мене поки що було недостатньо. Згадавши, що мені казала Ортеґа, я прип’яв синта, що наближався, порожнім поглядом і почав сподіватися, що достатньо схожий на Райкера.

Синтетик дістався краю дашка комірки й зіскочив. Зблизька я побачив, що грубі в нього не лише голосові зв’язки. Це тіло було таке далеке від того, яким користувалася Трепп, коли я її спалив, що майже не заслуговувало на одну з ним назву. Я замислився, чи не є воно, бува, якимось антикваріатом. Його чорне волосся було жорстке й неначе вкрите емаллю, обличчя складалося з безвільної силікоплоті, а на білках блідо-блакитних очей було чітко видно логотипи. Тулуб видавався міцним, навіть дещо заміцним, а з руками щось було трохи не так: вони скидалися на змій, а не на кінцівки. Долоні, що виходили з манжетів, були гладенькі й без ліній. Синт простягнув одну нічим не цікаву долоню, неначе для огляду.

— Ну? — м’яко спитав він.

— Регулярна перевірка, Зарізе, — сказала Ортеґа, допомагаючи мені. — 3 нагоди сьогоднішнього бою погрожували замінуванням. Ми прийшли подивитися.

Синтет різко засміявся.

— Наче вам не по цимбалах.

— Ну, як я вже казала, — спокійно відповіла Ортеґа, — перевірка регулярна.

— Ой, добре, тоді краще проходьте, — синтетик зітхнув і кивнув мені. — Що з ним таке? У стеку що, загубили його мовленнєві функції?

Ми пройшли за ним до задньої частини корабля й побачили, що опинилися край ями, утвореної відгорнутим дашком останньої вантажної комірки. Я швидко зазирнув усередину й побачив круглий білий ринг, зусібіч оточений похилими сталево-пластиковими трибунами. Угорі було підвішене численне освітлювальне обладнання, проте не було шпичастих сферичних приладів, які асоціювалися в мене з телеметрією. В центрі рингу хтось стояв на колінах і вручну виводив на маті якийсь малюнок. Коли ми його минали, він підняв погляд.

— Тематика, — пояснив Заріз, побачивши, куди я дивлюся. — Це щось означає арабською. Тема всіх боїв цього сезону — поліційні акції Протекторату. Сьогоднішня тема — Шарія. Мученики з «Правої руки Бога» проти піхоти Протекторату. В рукопашну, ніяких клинків більше десяти сантиметрів.

— Інакше кажучи, різанина, — сказала Ортеґа.

Синт знизав плечима.

— Публіка платить за те, чого хоче. Як я розумію, десятисантиметровим клинком можна завдати однозначно смертельної рани. Просто дуже важко. Кажуть, це справжнє випробування вправності. Сюди.

Ми спустилися крізь вузький східний люк у корпус корабля; в його тісноті довкола нас дзвінко відлунювали власні кроки.

— Як я розумію, спершу арени, — перекричав відлуння Заріз.

— Ні, спершу погляньмо на резервуари, — запропонувала Ортеґа.

— Справді? — з його неякісним синтетичним голосом розрізнити це було важко, але виглядало на те, що Заріз розвеселився. — Лейтенанте, ви точно впевнені, що шукаєте саме бомбу? Мені здається, що арена мала б бути очевидним місцем для…

— Тобі є що приховувати, Зарізе?

Синтетик обернувся й на мить глузливо поглянув на мене.

— Ні, аж ніяк, детективе Райкер. Тоді до резервуарів. До речі, вітаю зі вступом у розмову. У стеку було холодно? Безперечно, ви, мабуть, ніколи не думали, що опинитеся там самі.

— Досить, — втрутилась Ортега. — Просто відведи нас до резервуарів, а пусті балачки відклади до вечора.

— Та звісно. Ми прагнемо співпрацювати з правоохоронними органами. Як легально зареєстрована…

— Так, так, — Ортеґа роздратовано відмахнулася від його пустослів’я. — Блін, просто відведи нас до резервуарів.

Я знову зобразив порожній погляд.

До резервуарної зони ми приїхали малесеньким електромагнітним потягом, який їхав уздовж одного боку корпусу, проминувши ще дві перероблені вантажні комірки, оснащені такими ж рингами та трибунами, проте вже накриті полімерною плівкою. Зрештою ми вилізли з потяга та пройшли крізь звичний шлюз звукового очищення. Важкі двері, набагато брудніші, ніж на об’єктах «ПсихаСек», і, на перший погляд, виготовлені з чавуну, відчинилися назовні, а за ними відкрився бездоганно білий внутрішній простір.

— Тут ми відходимо від образу, — безтурботно пояснив Заріз. — Елементарні низькі технології дуже подобаються глядачам, але за лаштунками, ну… — він обвів змахом руки усю блискучу апаратуру, — не можна приготувати омлету, не хлюпнувши на пательню трохи олії.

Передній вантажний відсік був величезний і студений, освітлення в ньому — тьмяне, а техніка — гнітючо масивна. Якщо Банкрофтів слабко освітлений мавзолей-утроба у «ПсихаСек» тихенько, культурно говорив про атрибути багатства, а кімната для перечохлення у сховищі Бей-Сіті стогнала про мінімальне фінансування для тих, хто заслуговує на мінімум, то банк тіл «Панамської троянди» брутально ревів про міць. Пробірки для зберігання були підвішені на важких ланцюгах обабіч нас, як торпеди, та підключені до центральної системи контролю з одного боку сховища за допомогою товстих чорних кабелів, які пітонами звивалися по підлозі. Сам контрольний блок — важкий, приземкуватий — стояв перед нами, схожий на вівтар якогось несимпатичного бога-павука. Ми наблизилися до нього, пройшовши металевим молом, який здіймався на чверть метра над застиглими в корчах кабелями передавання даних. За ним ліворуч і праворуч були втоплені у віддалену стіну квадратні скляні боки двох просторих резервуарів для переливання. У правому резервуарі вже плавав чохол, підсвічений ззаду та зафіксований контрольними лініями у позі розп’яття.

Ми наче зайшли в собор Андрича в Новопешті.

Заріз підійшов до центрального монітора, повернувся і розкинув руки, майже як чохол угорі за ним.

— З чого ви б хотіли почати? Як я розумію, ви взяли з собою хитромудре обладнання для виявлення бомб.

Ортеґа, не звернувши на нього уваги, на пару кроків наблизилася до переливального резервуара і зазирнула в потік холодного зеленого світла, яке він проливав у морок.

— Це одна з сьогоднішніх повій? — запитала вона.

Заріз пирхнув.

— Коротко кажучи, так. Мені дуже шкода, що ви не розумієте різниці між тим, чим торгують у маленьких зачуханих майстереньках на узбережжі, та цим.

— Мені теж, — відповіла йому Ортеґа, досі дивлячись угору, на тіло. — Тоді де ви взяли цей?

— А мені звідки знати? — Заріз демонстративно заходився вивчати пластикові нігті на своїй правиці. — А, якщо вам треба,