Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Старий двоповерховий будинок, мабуть, потоне в тіні, коли старі яблуні прикрасять квіти та листя. Потім землю вкриють гнилі плоди, й оси не дадуть спокійно пройти.

Поглянувши на вікна, Віка не помітила жодного руху за старими рамами. Вона гидливо штовхнула скриплячі вхідні двері й подумала, що будівля, в якій знаходиться її квартира, збереглася значно краще.

Віка взяла лікарняний і вже тиждень провела вдома. На роботу йти не хотілося. Її зовнішній вигляд та зізнання в вагітності переконали сімейного лікаря, що вона потребує домашнього режиму та спокою. Думка про те, щоб відключити всі телефони, декілька разів приходила в її втомлений мозок. Віка не зробила цього з єдиної причини — сподівалася, що зателефонує Ед. Однак той не давав про себе знати.

Замість нього Вікторії довелося запевняти мати, що у неї звичайна застуда, і лише тому вона сидить удома. Сусідка-донощиця розстаралася. Дивно, що вона досі не доповіла батькам про Еда. Хоча, цілком можливо, що доповіла, але ті вирішили змовчати й зачекати з розбірками. Якщо вони про це не заговорюють, то їй тим більше не варто поспішати й підставлятися.

Телефонував Вік. За декілька хвилин він настільки набрид їй безглуздими порадами, що вона кинула трубку. Він, бачте, турбується! Якби не його убоге благородство, Віка жила б разом з Едом і не тужила. Принаймні доти, поки не стала б схожою на бочку, але до цього ще кілька місяців. А зараз…

Вікторії набридло ревіти, дивитися дурні серіали, де все закінчувалося весіллям, їсти ресторанну їжу, яку їй доставляли додому, і валятися — в ліжку або на дивані. Після кількох днів похмурої бездіяльності Віка жахнулася, побачивши себе в дзеркалі. Цього ж дня вона привела себе до ладу й вперше вийшла в люди. Вікторія прогулялася лише до магазину, але ця маленька прогулянка привела її в необхідний тонус.

Наступного дня вона прийшла до лікарні, але не для того, щоб працювати. Віка порилася в архіві й знайшла медичну картку однієї пацієнтки й переписала її адресу.

Будинок, в якому імовірно жив Ед, здавався дуже старим. Сходи вражали шириною, хоча поруччя й потребували фарбування. Піднімаючись на другий поверх, Віка зрозуміла, що в будівлі усього лише вісім квартир, і вони доволі великі, як і обіцяла стара.

Все це дівчина помічала краєм ока, хвилюючись перед можливою зустріччю. Віка не знала, в якому настрої зустріне її Ед, чи не закриє він двері перед її носом. Він не з тих, хто терпить втручання у своє життя. Віка розуміла, що її прихід теж належить до цієї категорії, але більше не могла витерпіти невідомість.

Вона подзвонила в потрібні двері й втупилася перед собою, навіть трохи вище, щоб поглянути прямісінько в очі. Віка боялася, що це єдина можливість застати Еда зненацька й щось розгледіти, поки чоловік не натягнув на обличчя маску.

«Хоча, навряд чи він зустрічає гостей, заздалегідь не підготувавшись», — встигла подумати Віка, коли двері відчинилися. Вона вгадала з адресою.

Світлі очі примружилися, і дівчина квапливо промовила:

— Я тільки запитати.

Улюблена фраза тих, хто не хоче стояти в черзі, пролунала дурнувато, але Віка дуже нервувала, щоб турбуватися про дрібниці.

Вона зітхнула з полегшенням, коли Ед відійшов в бік, даючи їй можливість увійти. В просторому, майже порожньому передпокої вело п'ять дверей. Одна з них — відчинена, і Віка одразу подумала, що саме в цій кімнаті Ед і живе. Вона швиденько попрямувала туди, поки він її не зупинив. Вирішила, що не піде звідси без розмови.

Їй вдалося без затримок прорватися у відносно невеличку, світлу кімнату з вікнами на проїжджу частину. Ед цілком міг спостерігати за нею з вікна. Залишалося лише здогадуватися, чи бачив він, як вона зволікала біля входу.

Віка повернулася до нього, не знаючи, з чого почати. Засунувши руки в кишені пошарпаних джинсів, Ед притулився до одвірка і спостерігав за тим, що відбувалося, непроникним поглядом. Віку дратувало, що він досі не промовив жодного слова. Більш того — вона страшенно хвилювалася з цього приводу, але вибирати не доводилося. Вона сама до нього прийшла.

— Я дізналася адресу в архіві лікарні.

Ед кивнув.

— Непогана кімнатка.

Він знизав плечима.

— Ти… — «Думав про мене? Дізнавався, як я?» — ... як?

— Живу. — «Нарешті!» — У консультацію ходила?

Вона зарано зраділа. Здається, як жінка, вона його більше не цікавить.

— У консультацію?! — Віка вибухнула. — Можна подумати, що ти чекаєш спадкоємця. І я для тебе, наче... наче...

— Наче хто?

— Свиноматка!

Вона забула, наскільки швидко він пересувається. За мить Віка опинилася притиснутою до вільної стіни сухорлявим тілом — спина, стегна й навіть руки були полонені чіпкими пальцями.

Дивовижне збудження підхопило її хвилею. Вона задихала часто й коротко, наче спринтер, і втупилася на чоловічий рот.

— Ти так думаєш? — Його питання прозвучало саркастично.

— Так. — Тонкі губи наблизилися впритул. — Не знаю! — видихнула Віка.