Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Розділ 23 – Дракони.

Це казка! Недалеко від нас, на величезному майданчику, який чимось нагадував футбольне поле, вели бій два дракони. Наскільки я змогла зрозуміти, бій був навчальним, але все одно виглядало це чарівно. З іншого боку, висока жінка розповідала щось якимсь хлопцям, захоплено розмахуючи руками, поки її волосся тріпало легким вітерцем, створюючи образ войовниці. Але все це меркло в порівнянні з тим, що я бачила поперед нас.

Палац! Білий, великий, чудовий, зі шпилями, що тягнулися до самого неба. І як вершина всього, що тільки можна було собі уявити, палац був у небі. У прямому значенні цього слова!

Застигши, я не змогла стриматися і натурально відкрила рота, заворожена цією картиною! Так, на такий палац можна дивитися вічно.

– Світлано… – тихо покликав Ларі, вириваючи мене зі ступору. Повернувшись до чоловіка, я здивовано підняла брови, бачачи його похмуре обличчя. Зовсім уже доконала чоловіка.

– Щось не так? – Все ж таки зважилася я поставити запитання, хоча приблизно розуміла суть його невдоволення.

– Ні, все так. Боявся, щоб ти не впала і не поранилася, – буркнув він, викликаючи в мене усмішку.

Так, впадеш тут. Я на всі сто відсотків впевнена, що варто мені тільки за щось зачепитися, як три хвости прийдуть мені на допомогу. Навіть оком моргнути не встигну, а буду в надійному кільці.

Подумки хмикнувши, я не втрималася і посміхнулася Ларі ширше. Обманювати чоловіків і говорити, що я в активному пошуку, не дуже хотілося, та й мало, як життя складеться, чим чорт не жартує. Звичайно, всіма фібрами душі я відчувала, що мені вже за очі чоловіків достатньо. Три чоловіки – це ж не тільки радість, а й подружній обов'язок, у потрійному, досить значному розмірі. Куди нам четвертого, треба бути реалісткою.

Але, як кажуть, поки не зайшла мова про шлюб і кохання до смерті, краще цих тем не торкатися і не псувати собі життя обіцянками, які я, як показав досвід, можу і не стримати. Та й, щось мені підказує (ніяк інтуїція моя жіноча прокинулася), що чоловіки більше не захочуть мотатися скрізь і дивитись на красу інших рас.

– У нас багато гарних місць… – зиркнувши на мене, не без хвальби, заявив Даріс.

Хлопчик хоч і побоювався нагшасів, але на мене зацікавлені погляди кидати не соромився. А зараз видно, побачивши мій інтерес до замку, вирішив трохи похвалитися їхніми володіннями. Втім, я не проти трохи затриматися, погуляти, влаштувати міні медовий місяць. Ще б на секс без зобов'язань знову чоловіків розвести і взагалі добре буде, а то відчуваю, скоро сама накинуся на них, немов березнева кішка в самий пік своєї зговірливості.

– Розкажеш? – З усмішкою запитала я і помітила, як хлопець почервонів. Увага всім подобається, скільки б років людині чи не людині не було б.

– Якщо вам цікаво… – простягнув він, але в мій бік навіть не подивився.

– Не цікаво, – холодно викарбував Шанліс. І яка муха його вкусила? Все ж нормально було! До того ж, він сам наполіг на тому, щоб ми швидше покинули землі нагшасів.

– Дуже цікаво, – у тон чоловікові заперечила я, не збираючись поступатися. Хлопчика просто так образив, а він взагалі не має жодного стосунку до його поганого настрою.

– Мабуть, не варто... – буркнув Даріс, так і не обернувшись. А дракони, виявляється, ніжні створіння чи може це лише підлітки.

– Чому ж, мені дуже цікаво, – стояла я на своєму. Боязко зиркнувши на мене, хлопець кивнув, подарувавши при цьому гнівний погляд Шанлісу.

Розповісти щось Даріс не встиг, бо до нас поспішно підійшов старший чоловік. Розмовляв він з повагою, але без якогось страху чи підлещування. Дивився прямо, не боячись нагшасів і це підкуповувало.

– Повелитель уже чекає на вас, – кивнув він наприкінці. Не встигла я навіть пискнути, як перед нами відкрився портал, а за кілька секунд ми стояли посеред великої, швидше за все, тронної зали.

Непомітно покосившись на всі боки, єдине чого мені хотілося, так це смачно так свиснути, описуючи масштаби краси, що відкрилася моїм очам. Я, звичайно, не любитель всього блискучого, адже як казала мені мама: «Все добре, що в міру», але й тут усе було на межі.

Великі панорамні вікна на всю стіну, високі стелі з ліпниною, колони, мармурова підлога, золоті свічники, що сяяли в променях сонця. І куди ж без вишеньки на торті, трону, підлокітники якого були усипані дорогоцінним камінням. Ось це, звісно, розмах. Та нагшаси в порівнянні з драконами нервово курять у кутку, просто Боги скромності!

Приснув у кулак, я вперто стиснула губи, намагаючись просто не засміятися. Вже не знаю, чого мені так весело, але куточки губ раз у раз тремтіли. Напевно, надто багато переходів для людського організму шкідливо, інакше взагалі нічого не розумію. Не буває ж нав'язливих думок, пов'язаних зі сміхом чи буває?

Викинувши всі дурні думки з голови, я швидко пробігла очима по всіх присутніх, намагаючись зрозуміти, чи міг тут хоч хтось таким трохи своєрідним чином нашкодити мені? Намагатися зрозуміти, навіщо і чому я не стала, просто прийняла таку неймовірність можливість. Втім, варто було мені зустрітися з холодним поглядом, як я застигла, примружившись. Мабуть, у мене параноя, але я певна, що він щось робив. Щось, через що мені хотілося сміятися! Може він і не хотів викликати у мене саме сміх, але мій дещо незвичайний склад розуму вивів для мене найбезпечніше заняття.

– Світлано… – тихо покликав мене Сан. – Будь ласка, зверни увагу на Повелителя, він до тебе звертається.

Мотнувши головою, я подивилася в бік трону, на якому розслаблено сидів чоловік приблизно тридцяти-сорока років. І не те, щоб він був некрасивим чи мені було нецікаво подивитися на Повелителя, але було в його скупих рухах щось неприродне. Весь такий непримітний, один раз побачила і не згадала навіть після, ніби й не Король зовсім. Хоча, хто його знає, може він зробив щось, щоб ми не запам'ятали його зовнішність. А що, я зараз відвернуся і відразу забуду, як виглядав Повелитель драконів. Залишилося лише питання, навіщо йому це? Та й темні, холодні очі незнайомця просто не виходили з моєї голови.