read-books.club » Сучасна проза » Ностромо. Приморське сказання 📚 - Українською

Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

244
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ностромо. Приморське сказання" автора Джозеф Конрад. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 145
Перейти на сторінку:
лікарю. Всюди на цьому узбережжі проти людини з капіталом підніметься кожен ніж. Розумієте, сеньйоре лікарю? Я вийду в море сам, і над моїм життям висітиме прокляття, аж поки натраплю десь на пароплав ОПСК, що тримає курс на північ, а тоді, авжеж, по всій Америці з краю в край прокотиться слава про капатаса сулакських карґадорів.

Доктор Моніґем розсміявся своїм коротким гортанним сміхом. Ностромо обернувся до нього у дверях.

— Але якщо ваша милість зможе знайти іншого, хто готовий і здатний піти на таку справу, я дам йому дорóгу. Життя ще не зовсім мені набридло, хоча я такий бідний, що можу возити все своє манаття з собою в сідлі.

— Ви забагато граєте в карти й не можете сказати «ні» гарненькому личку, капатасе, — відказав доктор Моніґем з лукавою простодушністю. — Так статків не зіб’єш. Але ніхто з тих, кого я знаю, не підозрює вас у бідності. Сподіваюся, ви уклали вигідну угоду на той випадок, якщо повернетеся з цієї авантюри живим-здоровим.

— А яку угоду уклала б ваша милість? — запитав Ностромо, губами випускаючи дим надвір.

Доктор Моніґем на мить прислýхався, чи не чути чого на сходах, і лише тоді відповів, знову коротко й різко розсміявшись:

— Славетний капатасе, якщо вже накладати на самого себе смертне прокляття, як ви це називаєте, то винагородою за це має бути не що інше як цілий скарб.

Ностромо зник із пройми дверей, щось буркнувши, невдоволений цією глумливою відповіддю. Доктор Моніґем почув, як той чвалом виїхав із двору. Ностромо шалено скакав у темряві. Біля верфі світились вікна контори ОПСК, але ще не добравшись туди, він зустрів екіпаж Ґулдів. Попереду їхав вершник зі смолоскипом, світло якого вихоплювало з пітьми білих мулів, що трюхикали слідом, на передку правив огрядний Іґнасіо, а поруч сидів Басіліо з карабіном. З темного ландо долинув крик пані Ґулд:

— На вас чекають, капатасе!

Вона верталася з пристані, змерзла і схвильована, все ще тримаючи в руці нотатник Деку. Він довірив їй надіслати його сестрі.

— Можливо, це мої останні слова до неї, — сказав він, стиснувши руку пані Ґулд.

Капатас не збавив швидкості. При в’їзді на верф до його коня підскочило кілька непевних постатей із гвинтівками, інші оточили його самого — то були карґадори компанії, яких поставив на варті капітан Мітчелл. Коли Ностромо озвався до них, вони впізнали його голос і повідступали, запопадливо загомонівши. На іншому боці молу, біля вантажного крана, серед темного гурту із запаленими сигарами його ім’я вимовлялось тоном полегші. Там була більшість сулакських європейців, які згуртувались довкола Чарлза Ґулда так, неначе срібло копальні було емблемою спільної справи, символом першорядної ваги матеріальних інтересів. Вони власноруч повантажили срібло у баркас. Ностромо впізнав дона Карлоса Ґулда, худу високу постать, яка мовчки стояла трохи осторонь, а інша висока постать, головний інженер, голосно сказала йому:

— Якщо йому судилося пропасти, то було б у мільйон разів краще, якби воно пішло на дно морське.

З баркаса озвався Мартін Деку:

— Au revoir, messieurs[176], до тієї хвилини, коли ми знову потиснемо один одному руки в новонародженій Західній Республіці.

Відповіддю на його слова, вимовлені чистим, дзвінким голосом, був лише приглушений гомін, і тут йому здалося, що верф відпливає кудись у ніч, а це Ностромо вже відштовхував баркас від палі одним зі своїх важких весел. Деку не ворушився, в нього було враження, ніби вони вирушали в космос. Після того як раз чи двічі плеснули весла, не було чути ні звуку, лише швидкі кроки Ностромо по судну. Він підняв велике вітрило, подих вітру обвіяв Деку щоку. Усе зникло, лише світився ліхтар, що його повісив на стовп скраю на пристані капітан Мітчелл, аби Ностромо міг вийти з гавані.

Не бачачи один одного в темряві, двоє чоловіків мовчали, аж поки баркас, легко підхоплений поривчастим бризом, вийшов між майже невидимими мисами у ще глибшу темряву затоки. Якийсь час ліхтар ще світив їм услід з пристані. Вітер ущух, потім повіяв знову, але так легесенько, що великий півпалубний човен ковзав по воді безшумно, мовби завис у повітрі.

— Ми вже в затоці, — зазвучав спокійний голос Ностромо. По хвилі він додав: — Сеньйор Мітчелл пригасив світло.

— Так, — відгукнувся Деку, — тепер ніхто не зможе нас знайти.

Темінь ще більше згустилась і огорнула баркас. Море в затоці було таке сáме чорне, як і хмари вгорі. Ностромо, черкнувши раз-другий сірниками, щоб глянути на компас, який прихопив з собою на човен, почав стернувати, орієнтуючись на вітер, повіви якого відчував на своїй щоці.

Для Деку це був новий досвід — ця таємничість відкритого моря, яке простиралось довкола, на диво гладеньке, ніби глупа ніч розчавила своєю вагою хвилі. Пласідо міцно спав під своїм чорним пончо.

Тепер для успіху справи головне було відійти від берега й досягти середини затоки до того, як розвидниться. Ісабели — десь поблизу.

— Ліворуч від вас, якщо подивитеся вперед, сеньйоре, — раптом сказав Ностромо.

Коли його голос змовк, Деку здалося, що неосяжна тиша — ні звуку, ні світла — подіяла на його відчуття, немов сильний наркотик. Іноді він навіть не знав, спить він чи ні. Мов у дрімоті, він нічого не чув, нічого не бачив. Навіть коли підносив до обличчя руку, для його очей вона не існувала. Контраст із хвилюваннями, пристрастями та небезпеками, картинами та звуками берега був такий разючий, що це нагадувало б смерть, якби не оживило його думок. У цьому передчутті вічного спокою вони плинули жваво й легко, мов неземні чисті мрії про земне, які можуть навідувати душі, звільнені смертю з туманної атмосфери скрух і надій. Деку стрепенувся, злегка здригнувся, хоча повітря, яке струменіло повз нього, було тепле. Він мав дивне відчуття, начебто його душа щойно повернулась у тіло з довколишньої темряви, в якій ніби й не було ні землі, ні моря, ні неба, ні гір, ані скель.

Від румпеля долинав голос Ностромо, хоча його самого також ніби й не було.

— Ви спали, доне Мартіне? Карамба! Якби таке могло бути, я б подумав, що й сам задрімав. Дивна річ мені причулася, мовби крізь сон: буцімто звуки ридань, звуки, які може видавати хтось згорьований, десь біля човна. Не то зітхання, не то схлипи.

— Дивно! — пробурмотів Деку, розтягнувшись на купі футлярів зі сріблом, накритій кількома полотнищами брезенту. — Може, біля нас у затоці є ще один човен? Просто нам його не видно, самі знаєте.

Ностромо трохи посміявся з цього безглуздого припущення. Обидва викинули його з

1 ... 65 66 67 ... 145
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ностромо. Приморське сказання"