Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

міркував про це, мені здавалася просто неймовірною легковажність, з якою я два роки тому зважився на авантюру, поставивши себе поза законом. Згадав перші дні свого вільного життя, блаженство на межі з божевіллям, нестримну радість, що охопила мене в Туріні і не полишала в інших містах, хоч би куди я поїхав. Як приємно було мандрувати: самому, ні від кого не залежному, замкнутому в собі. Яким щасливим почуттям був я тоді сповнений! Ось я в Німеччині, пливу пароплавом по Рейну… Чи це не сон? Ні, так і було! Ех, коли б то я міг весь час отак безтурботно мандрувати життям… Та ось у Мілані… Те нещасне цуценя, яке я хотів купити в старого вуличного торговця… Тоді я вже почав розуміти… А потім… А потім!

Подумки я знову повернувся до Рима. Тінню прослизнув у будинок синьйора Палеарі. Вони вже всі сплять? Адріана, може, й не спить, чекає мене. Їй сказали, що я пішов шукати двох свідків для поєдинку з Бернальдесом. Вона прислухається, а мене все нема й нема. Вона боїться, плаче…

Я затулив обличчя руками, серце стислося від болю.

«Раз я не міг бути для тебе живим, Адріано, то краще вважай мене мертвим! Вважай мертвими вуста, що зірвали з твоїх неторканих уст єдиний поцілунок. Забудь мене, безталанна Адріано! Забудь назавжди…»

Що буде в їхньому домі завтра вранці, коли з квестури принесуть жахливу звістку? Чим вони пояснять моє самогубство, отямившись від потрясіння? Майбутньою дуеллю? Ні, звичайно. Чому б то людині, котра ніколи не виявляла страху, заманулося заподіяти собі смерть від страху перед дуеллю? То в чому ж причина? Не зміг знайти свідків? Безглуздо. Це не привід для самогубства. А може… Хто знає? Чи не було в мене якоїсь таємниці?..

О, так! Безперечно, тільки так вони й подумають! Вкоротив собі віку без явної причини, ніколи раніше й натяку не було на щось подібне. Хоча, ні: деякі дивацтва останнім часом помічали, і то не раз. Скажімо, неприємна історія з крадіжкою — спершу виявив підозру, а потім почав заперечувати… Може, гроші були не мої? І я мусив комусь повернути їх? Чи незаконно привласнив частину цих грошей, а тоді спробував зіграти роль потерпілого? Потім розкаявся і наклав на себе руки? Хто знає? А що був я людиною загадковою, то це вже напевно: жодного приятеля, жодного листа…

Мабуть, варто було б вказати на тому аркушику не тільки ім’я, адресу й дату, а також якусь причину самогубства. Але ж у ту мить… Та що, власне, я міг вигадати?

Цікаво, як ухопляться газети за цей випадок? Хто знає, що вони кричатимуть (і чи довго?) про таємничого Адріано Меїса? Ясна річ, не лишиться осторонь і мій славнозвісний кузен, турінський Франческо Меїс, помічник інспектора, і даватиме свідчення у квестурі. За його свідченнями розпочнуть пошуки і невідомо, що знайдуть. Добре. А гроші? Адріана ж бачила всі мої банкноти… Уявляю собі Папіано! Підскочить до шафки, а вона порожня! Виходить, гроші пропали? На дні ріки? Ах, як шкода! Ну чого ж було вчасно не забрати всі? Квестура забере мій одяг і книги… Кому вони дістануться? Хоч би що-небудь лишилося на згадку бідолашній Адріані! Як їй тяжко буде оглядати мою спорожнілу кімнату!

Отакі думки, запитання, здогади снували в моїй голові, не даючи спокою. А поїзд мчав у ніч…

Я вирішив з обачності затриматись на кілька днів у Пізі, аби хтось не пов’язав повернення Маттіа Паскаля до Міраньйо із зникненням Адріано Меїса в Римі. А такий зв’язок легко простежиться, особливо в тому разі, коли газети зчинять крик про вчорашнє самогубство. Почекаю в Пізі ранкових і вечірніх римських газет. А потім, якщо великого галасу не буде, заїду по дорозі в Міраньйо до свого брата Роберто в Онелью і подивлюся, яке враження справить на нього моє воскресіння. Тільки мені не слід під жодним приводом розводити балачок про перебування в Римі, про те, де я там мешкав і чим займався. Про два роки своєї відсутності розповім багато фантастичного, надто про мої далекі мандрівки… Еге ж, тепер, повернувшись живий і здоровий, я почну завзято, залюбки сипати побрехеньками. Вигадуватиму так само, як кавалер Тіто Ленцо, а то переважу і його!

У мене ще залишилось п’ятдесят дві тисячі лір з гаком. Кредитори, сподіваюся, цілком вдовольнилися маєтком Стіа і водяним млином, зважаючи на те, що минуло вже два роки по моїй смерті. Після продажу маєтку і млина вони отримали пристойну суму, отож не чіплятимуться до мене зі своїми надокучливими домаганнями. Власне, якщо вони таки вчепляться до мене, я зумію їх відшити. Маючи п’ятдесят дві тисячі лір, у Міраньйо можна жити. Не скажу, що розкішно, але, безперечно, досить непогано.

Висівши в Пізі з поїзда, я передусім купив собі капелюха — такого самого, якого носив за життя Маттіа Паскаль. А тоді швиденько подався обстригти кучму того дурня Адріано Меїса.

— Коротше, так буде гарніше, правда ж? — мовив я до перукаря.

У мене вже трохи відросла борода, і тепер, підстригшися, я став прибирати свого колишнього вигляду та ще й погарнішав: обличчя стало тонше, можна сказати… так, так, стало шляхетніше. Око, правда, вже не косувало — ця характерна ознака Маттіа Паскаля щезла. Отож на моєму обличчі дещо збережеться й від Адріано Меїса. Тепер я вельми схожий на свого брата Роберто. Чи міг я коли про таке мріяти?

Та от лихо! Позбувшись розкішного чуба Адріано Меїса, я надів на голову новенького капелюха, і голова моя втонула в ньому аж до потилиці! Спасибі, перукар допоміг — засунув за підкладку картонне кружальце.

Аби не заходити до готелю з порожніми руками, я купив собі валізу. Поки що покладу в неї пальто і цей костюм, що на мені, бо доведеться придбати ще один, адже я не міг сподіватися, що по двох роках моя дружина в Міраньйо зберегла бодай дещицю з мого одягу та білизни.

Відтак у крамниці готового одягу я вбрався в гарний новий костюм і з новенькою валізою в руках пішов до готелю «Нептун».

Я вже приїздив до Пізи, коли був Адріано Меїсом, і побачив усі визначні пам’ятки цього міста. Зупинявся тоді в готелі «Лондон». А тепер, знесилений до краю тяжкими переживаннями, я просто помирав з голоду і від утоми. Нашвидку перекусив і проспав до самого вечора.

Тільки-но я прокинувся, знову потрапив у полон тривожних думок. Для мене день збіг, наче його й не