Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

благоволив перед ними. Він шанував їх не менше за свого покровителя. Ці драбкуваті джиґуни наганяли на нього незрівняну тоску і тугу, аж звірину, що перетискало горлянку. Як боявся батька, що переламував рушницю пополам вечорами, п'яний вдризк, заганяючи до ствола набої. Це поклацування металевих гільз досі торохкотіло в ушних раковинах пам'яті. Зараз він думав про Річчі. Ось нарешті та велич, що зведе його до високого. Річчі ніколи не говорив «срака». Це вульгарно, невишукано. Тхне відразу клозетом і шматочками паперу, ненароком прилиплими до сідниці. Він говорить, протяжно витягуючи з повітря слова: «Моя чоловіча вульвочка сьогодні не дуже здорова. Така потаскушка…» Слово «жінка» викликала у Річчі почуття огиди. Річчі м'яко ступав килимами: пухнастими, в леопардовому халаті, кокетливо і з ніжністю торкаючи пальцями підвісні, на довгих шнурах світильники; від колисання, тіні брижили химерно кімнатою. Приходила парочка, німці за походженням. З самого що не є фатерлянду. Манікюр, чутливість звірина. Багаті, як шейхи. У одного, в шортах, що дибуляв на тоненьких ніжках, яскравий півнячий гребішок на маківці, як султани у породистих коней — червоно-білі; очі підведені індійською сурмою. Інший невиразний, майже без нічого. Ходили кімнатами, розглядали картини. Пучками, пальцями жіночими, промацували антикварні речі. Потім зачинялися у сусідній кімнаті. Тільки чути, як хриплять екстатично вони, — як хрипить звіром один, інший — , писклявим комариним голоском, гаркавить і проситься, підвиваючи. Іван перезирнувся з Річчі. Річчі захоплено дивиться на чіткі, різкі риси, заодно м'які і тендітні свого друга. Обличчя береться у Івана зморшками. Іван — спотворена маска добродійності. Вони переглядаються ще раз. Але Річчі говорить, що нічого з німчурою не треба робити. У Річчі вологі очі. Він пошепки говорить, що вони, мовляв, знадобляться. Преддень свята. Ось він, великий осяйний світ. Ось де його вершина, — говорить голос. Тільки Іван чує той голос.

Річчі не вживає міцних напоїв. Він полюбляв червоне і біле вино; дивився, як напій пузириться, лоскоче язика, — вишукано брав двома пальцями фужер, підтримуючи ніжку або саме денце мізинним пальцем, з кігтиком манікюру: пив з насолодою, що оксамитово переливалася у великих очах, кидаючи погляд у широке вікно: як набігають вітри, розмітаючи хмари пласкодахими будинками. Потім, якраз у хвилину гурманства, приходив хтось. І після відвідин цього «хтось» Іван з повними сумками м'яса йшов до бабок-перекупок, здавав його по доступній ціні і знову блукав містом. У вітрині, залитій бурштиновою смолою бутіка, він угледів рудоволосу жінку. Ту, з сріблястого «рено»; він довго стояв, доки вона не обернулася, тріпонула мідноволосим згарищем волосся, що піднялося, упало повільно, — як у кіно. І вони усміхнулися одне одному. Він добре розумівся на жінках, що стосовано передка, — від його заворожливого, Івана, погляду, ніхто не врятується. Йому належить цей світ. Це рудоволосе чудо тріпонуло космами ще раз. Вловив, як воложніють її очі, ширяться зіниці. Рожевий овал обличчя. Дитинна безпосередність. Білозубу навіть не запало у голову, що вона страхається його. Жіноче життя. Жіноче життя. Жіноча сутність межує з безоднею і коханням, хоча в кохання жінки найменше вірять, а все одно крутиться у них навколо цього, тобто передка. У неї ангелоподібний лик.

Зараз в його свідомості Річчі помалу відходив убік, хоча Білозуб думав про нього. Нагадував прибулець. Вона, це курвисько з бутіка, еге, вони колись обмінялися координатами. Вона нагадувала йому чимось Ольгу. Зараз убивати він нікого не хотів. Ані зараз, ані потім. Вона випливала з його далекої пам'яті, як передзвін новорічних іграшок. Іван усміхнувся їй. Рушив далі з надокучливою думкою, з настирною думкою, що повернеться… Обов'язково повернеться.

Він починає щось розуміти, заледве призвичаївшись до нового почуття. Як сонячні плями на снігу. Або серпень-місяць. Виїдає спека кістки. Нове почуття, мов яскравий спалах дитячого балагану, — чорними зміями виповзають тіні, в минуле і майбутнє. Треба почитати газету. Краще про садівництво. Він до нестями кохається в суницях. Так бабуся розповідала страшні історії. Тринькав, зупиняючись упівдороги, годинник. Потім Шестєров. Ні, Шестєров приїхав до них на гостину пізніше. Ні. Якраз баба розповідала про велетенську жабу, що жила десь на Користині, село таке. І їла людей. Шестєров був вже тоді здоровим мужиком. Бабуся ходить двором. Приїздить брат. З кущів малини вони бачать, як брат наузґанку переламує рушницю, жмурить око, зазирає і дивиться крізь стволи. «Вінчестер», а не «тулка». Здоровий мужик. Він говорить через весь двір, що на ту осінь придбає мотоцикла і подарує Іванові. Він певен, що брат дотримається обіцянки. І Шестєрову лишається одне — облизувати губи. Чорти їх би всіх побрали. Якого вони з'явилися у його житті? Він завжди опирався долі, хоча знав, що вона існує. Ці тягучі мислі про жінок довгими літніми вечорами, — на горищі, в буді кіномеханіка. Вчителька у вечірній сукні і Рекс на бантині. Тільки гівно стікає ногами, по ногах, на нові кирзові «бурсацькі» штиблети. Зараз його непокоїла думка про вчительку. Як хто загнав колючку в голову. Сіра пірамідальна споруда готелю «Україна» верхів'ям у тумані. І тоді ополудні з'являється жінка. Радше, то була легка тінь, а не жінка. Вони з Шестєровим заворожливо проводять її поглядом, — постать в легенькій суконці, що обдимається вітром, заголюючи спідницю, показуючи округлі крижі. «Баляріна з столиці… — говорить брат. — Ще малий задивлятися на таких жінок…» На ялинці дзинькають іграшки: кульки, бурульки, крижинки, ведмеді, розвішані на гілках. Мерці та й годі. І світ — вигрібна яма, скотомогильник. Баба розповідала, що на скотомогильнику більшовики розстрілювали куркулів. Дід командував розстрілом. Жінки приречених на страту стояли поруч. Комісари ґвалтували їх, псотили як могли, а мужики стояли на купі кісток, в роїщі зелених мух, з безвільно обвислими руками, з риб'ячим поглядом, здавалося, байдужі, як закохано втупилися у власну смерть. Іноді приїздили репортери з районки. Висталяли пшикавки, а мужики позували, — поверталися мляво боком, передом, як хто невидимий рухав їх, віддаючись невидимим рукам. Позували і так, і сяк. Потім залп. Один по одному лягають, до слуху: кулі глухо б'ють в тіло. Шматки м'яса, розбитих черепів; засуджені, напівживі грузнуть у жовто-зелену рідоту: хто до половини, хто по груди, хто падав навзнак, і рідота заливала плечі, обіймала груднину, булькала, заповнючи через рота нутрощі; інші нахромлювалися на кістки і судомилися на коров'ячих кістомахах великими тарантулами або метеликами, викидаючи прокляття, але окрім хрипавих звуків ніхто нічого не чув. А так лягали мовчки одне за одним. Мухи… Мухи… Мухи… Зліталися звідусіль, з усього скотомогильника. Зеленими капшуками висіли над зеленою рідотою, де тонули без єдиного крику розкулачені глитаї. Старосту розіпнули донизу головою, пришпилений