Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

відвідав Музей антропології: «тому що мені бракує культурного коду». Інші з нас відчували складність із прийняттям такого насиченого минулого і взаємодії з ним, однак певною мірою навчилися після побаченого в Мексиці цінувати як нашу власну національну, так і латиноамериканську історію – не для наукового посилання, а для пояснення сутності сучасних особливостей.

Відкриття мультикультурності

Мексика була для багатьох аргентинців місцем, в якому, відкриваю­чи потужність її історії, ми одночасно побачили індіанське обличчя Латинської Америки. Ті, хто мислили й писали, перебуваючи в «білих» землях Ріо-де-ла-Плата і не подорожуючи ні на північ Аргентини, ні до анклавів мапуче в Кордильєрах, у мексиканській столиці стикнулися з тим, що етнічність посідає в ній чільне місце, як і в багатьох інших містах континенту. І особливо, як відбулось у моєму випадку, коли людина стає антропологом, проникає в глиб бідних територій для здійснення польових досліджень і супроводжує учнів до гір Оаксаки і Чіапасу, до територій гібридизації на кордоні зі Сполученими Штатами. Я хочу трохи зупинитися на цій відмінності як через соціокультурні контрасти, які виявляються між цими двома суспільствами, так і через те, що означає і в тому, і в тому бути антропологом.

Для цього я наведу розповідь про те, що відбулось у 1973 році, коли в Аргентині ми започатковували чергову демократизацію і тогочасний президент Мексики Луїс Ечеверрія вивчав можливості стати міжнародним лідером. Так само як це відбулося з Ґарсією Моріном, Альфонсо Рейєсом і багатьма іншими, мексиканська дипломатична діяльність надавала особливої важливості впливові митців і науковців – настільки, що Луїс Ечеверрія заповнив літак інтелектуалами і полетів до Аргентини. Мені розповів антрополог Ґільєрмо Бонфіл, який був учасником цієї експедиції, що президент Ектор Кампора запросив їх на вечерю в Рожевому домі[86], на якій сто представників мексиканської культури мали зустрітися з аргентинськими колегами. Протокол зустрічі був організований у такий спосіб, який для мексиканців видався дивним: коли у дверях з’являвся художник, ад’ютант запитував його ім’я і рід занять, а потім кричав всередину: «художник!». З’явився аргентинець, який займався візуальними мистецтвами. Потім з’явився Карлос Фуентес, і ад’ютант вигукнув: «письменник!». Потім дійшла черга до Ґільєрмо Бонфіла: його спитали, чим він займається, він сказав, що він антрополог, ад’ютант зробив розгублене обличчя, засумнівався на мить і потім крикнув усередину: «кінематографіст!».

Схоже, що на початку 1970-х років у Аргентині було настільки ж важко зустріти антрополога, як і тих, хто міг би бути об’єктом його досліджень. Претензії на національне і народне за тих часів, більшою мірою ідеологічні, ніж результативні, не усунули ані централізації, ані дискримінації «тих, хто знизу». Багато хто продовжував вірити, що геноцид, який досі визначається в офіційній історії евфемізмом «пустельна кампанія», на початку ХІХ століття покінчив з більшістю індіанців, та було мало інформації про те, що в інших країнах антропологи вже почали досліджувати власні суспільства. Я був викладачем філософської антропології на факультеті гуманітарних наук Університету Ла-Плати, однак те, що я викладав про Леві-Строса та Герсковіца[87], стосувалося здебільшого їхніх теоретичних доробків. Мексиканську антропологію я майже цілком ігнорував.

Коли я приїхав до Мексики, першою стабільною роботою, яку я отримав, була посада викладача в Національній школі антропології та історії; я хотів досліджувати народне мистецтво, тому виїхав до Мічоакану на польові дослідження зі студентами. Я вивчав праці антропологів, які до того ніколи не читав, майже одночасно з моїми учнями і відкрив також, що антропологія могла сказати про сучасні суспільства таке, що іншим науковим дисциплінам і на гадку не спадало. Так я навертався в соціальну антропологію, не облишаючи філософію, ставав спеціалістом із мексиканських культур, не припиняючи бути аргентинцем.

Міждисциплінарність і міжкультурність: існують аналогії між зміною країни і вивченням інших культурних кодів і переходом до іншої наукової дисципліни, перетворенням на когось на кшталт епістемологічного мігранта. Мексиканський контекст стимулював мене відчувати, що могло б відбутись, якщо порівняти знання, які історія мистецтв і етика зібрали про культурне, антропологія – про народне та комунікаційні дослідження – про масову культуру. Наближеність Мексики до Сполучених Штатів з їхніми суперечками через мультикультурність і масову дискримінацію щодо латиноамериканців дозволила мені побачити, що ці теми означають у наших стосунках із метрополіями. Мультиетнічність Мексики, що є нерозв’язаною проблемою, як про це свідчать нещодавні конфлікти у штаті Чіапас і в інших регіонах, однак менш замовчуваною, ніж в Аргентині, дала мені змогу відчути теоретичну й емпіричну складність цих питань і їхню важливість у наш час.

Відомо, що Аргентина є в своїй основі мультиетнічною країною, сформованою індіанським населенням – яке зберігається на північному сході, у Чако та в Патагонії, – та різними європейськими міграційними потоками з помітними відмінностями за регіонами. Однак також відомо, що намагання про це забути перетворилося на аргентинську звичку. Нібито танго і креольське сайнете[88], Борхес і музична група Les Luthiers[89], Фонтанаросса[90] та рок, який називається національним, не наповнені цитатами з інших культур. Я не наголошую, що треба обов’язково виїхати з Аргентини, щоб зрозуміти, що у світі є щось більше за нашу локальну пиху, чи то для того, щоб сформувати неетноцентричний погляд на наші традиції. Фонтанаросса оновив у пародійній формі наш фольклор, змушуючи Інодоро Перейру[91] взаємодіяти з Дон-Кіхотом і Дарвіном, із Зорро та Суперменом, з інопланетянином і Антоніо дас Мортесом[92]. Однак деякі з нас потребували стати мігрантами або скористатись із того, що нас примусили ними стати, щоб отримати менш упереджене бачення місця аргентинців у світі. Те, що я став «аргенмексом»[93], прислужилося мені для того, щоб зрозуміти міопію як лібералів – послідовників Сарм’єнто, які абсолютизували все європейське, так і різних популістських течій, які досі женуться, у протилежність тим лібералам, за настільки ж неможливим громадянином.

Ритуали по один і по другий боки віконця

Поїхати у вигнання означає стати меншиною. Це було не настільки важко для нас – тих, хто був змушений виїхати, оскільки позиції, які ми представляли, були позиціями меншості й до того ж переслідувалися. Перші враження в багатьох із нас, хто приїхав всередині 1970-х років до Мексики, були пов’язані не з історичними і культурними відмінностями, не з проблемами пошуку роботи чи пристосування до життя в мультиетнічному мегамісті, а з тим, що ми звільнилися від терору. Вже згодом ми почали усвідомлювати, що з нами відбувалося щось важливе через особливий спосіб бути меншиною, який ми – аргентинці – випробували у Мексиці. Безсумнівно, спільність мови і подібність звичаїв спростили для нас інтеграцію більшою мірою, ніж для тих, хто мігрував до Сполучених Штатів, Франції та Швеції.