Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн"

Який жах! Тіло в деяких невільників - це суцільна кривава рана! І в цю рану врізаються ланцюги...

Жінка несе на руках свою малу дитину, яка вчора вмерла з голоду. Мати не хоче розлучатися з нею.

Дорога за нами всіяна трупами. Багато хто вмирає від вітряної віспи.

Проминули дерево, під яким лежать кілька мертвих невільників, прикутих за шию до стовбура. Їх покинули тут на покару. Вони вмерли з голоду.

16-24 травня. Я вже зовсім знемігся, але не маю права впасти. Дощі перестали. Йти під немилосердно палючим сонцем чимдалі важче. Наглядачі підганяють караван, а дорога піднімається досить круто вгору.

Проходили через зарості «ньяси» - високої цупкої трави. Стебла деруть обличчя, а колюче насіння крізь діряву одежу впивається в тіло. На щастя, мої міцні чоботи ще цілі.

Хавільдари кидають зовсім ослаблих невільників на дорозі. До того ж, ми їмо надголодь: харчу обмаль, а солдати й пагази збунтувалися б, якби їм зменшили пайку.

- Нехай жеруть одне одного! - каже начальник каравану, дивлячись на охлялих невільників.

Деякі молоді й здорові з вигляду невільники зненацька падають мертвими. Мені згадалося, що й Лівінгстон писав про це. «Ці нещасливці раптом починають скаржитись на біль у серці. Кладуть руку на груди й падають неживі. Мабуть, умирають від розриву серця. На мою думку, це стається з вільними людьми, несподівано оберненими на рабів, які зовсім не були готові до такої долі».

Сьогодні хавільдари порубали сокирами із двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Ібн-Хаміс бачив різанину, але не припинив її. Це було жахливе видовище!

Така страшна смерть спостигла й стару Нен. Я спіткнувся об її труп. Не міг навіть поховати її.

Перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи.

Бідна Нен!

Щоночі я виглядаю Дінго. Але він не приходить! Чи не скоїлось із ним якого лиха? А, може, що з Геркулесом?.. Ні! Ні! Я не хочу цьому вірити! Така довга мовчанка свідчить тільки про те, що в Геркулеса немає новин для мене. До того ж, йому треба діяти дуже обережно...»

Розділ IX
КАЗОНДЕ

26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. І все ж работорговці сподівалися на неабиякий зиск: попит на рабів не меншав, ціни на невільничих ринках Африки були високі.

Ангола провадила широку торгівлю неграми. Португальські власті в Сан-Паулу-ді-Луанда й Бенгелі не могли їй перешкодити, бо работорговці гнали каравани внутрішніми областями африканського материка - глухими і майже недоступними.

Бараки на узбережжі були напхом напхані невільниками. Ті кілька суден, яким щастило прослизнути повз патрульні кораблі, не могли забрати відразу весь цей «чорний товар», що його мали вивозити до іспанських колоній.

Місто Казонде, розташоване за триста миль від гирла Кванзи, було одним з головних невільничих ринків Анголи - «лаконі». Торгівля людьми провадилась на «чітоці» - майдані в центрі міста. Тут «товар» виставлявся на продаж. Звідси каравани вирушали до Великих Озер.

Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. В торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. В другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п’яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работорговців.

В Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу - тому самому работорговцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. Саме тут була головна контора Алвіша, а філії її - в Біе та Кассанго. Через кілька років після описаних тут подій Камерон побував у кассанзькій філії контори Алвіша.

На головній вулиці торгового кварталу стояли одноповерхові будиночки з пласкими дахами - «тембе». В квадратних, обгороджених глиняними стінами двориках тримали худобу. Вулиця виходила на «чітоку», оточену невільничими бараками. Над будинками височіли пишні крони велетенських смоковниць. Уздовж вулиць росли віялові пальми, схожі на мітли, встромлені держаками в землю. У вуличній пилюці греблися стерв’ятники - санітари міста.

Неподалік текла річка Луї. Це ще недосліджена річка, яка є, мабуть, однією з численних приток великої ріки Кванго, що впадає в Конго.

«Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Одні халупи обгороджені очеретом, інші - живоплотом з молодих смоковниць. Деякі зовсім не мали огорож. Серед плантацій маніоку, обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин, і «тембе», трохи просторіший і вищий за інші будівлі.

Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п’ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, вже добряче розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Його армія складалася тільки з чотирьох тисяч солдатів, тимчасом як у португальських рабовласників їх було до двадцяти тисяч. Він уже не міг, як за добрих старих часів, приносити в жертву богам щодня по двадцять п’ять - тридцять рабів.

Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він з власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш. Він був у приязних, майже приятельських взаєминах із старим п’яницею, тож порядкував на його землях як хотів. Після смерті Муані-Лунга престол мав би перейти до його першої дружини Муани. Однак Алвіш побоювався, що підданці не визнають її і один з претендентів, володар сусідньої області Укусу, нападе на землі Муані-Лунга. Молодий, завзятий, цей володар уже раніше захопив кілька сіл поблизу Казонде, а до того ж вів справи з іншим работорговцем, конкурентом Алвіша, чорним арабом Тіпо-Тіпо, який, до речі, навідував Камерона в Ньянгве.

Власне, Жозе-Антоніу Алвіш правив державою цього володаря, що геть розпився і вижив з розуму; потураючи вадам Муані-Лунга, Алвіш використовував їх для своєї вигоди.

Жозе-Антоніу Алвіш, уже досить літній чоловік, не був, як дехто може подумати, «мсунгу» - тобто білим. Тільки ім’я він мав португальське - безперечно, взяв його з комерційних міркувань; Алвіш був чистокровний негр; звали