Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн"

Ще один випадок віспи в каравані, яку тубільці називають «ндуе». Хворі не можуть ходити. Що з ними зроблять - отак і покинуть?

9 травня. Рано-вранці вирушили в дорогу. Хавільдари хутко підняли нагаями знеможених і хворих. Невільники - це товар. А товар - це гроші. Хавільдари гнатимуть нещасних уперед, скільки в тих стане сили.

Мене оточують живі скелети. Їм бракує голосу, навіть щоб стогнати.

Врешті я побачив стару Нен. На неї страшно дивитися. На руках у неї вже немає хлопчика. Немає й напарниці, і Нен тепер легше йти. Але вона й досі підперезана ланцюгом - його кінець перекинуто через плече.

Помаленьку наздоганяю її. Та Нен мене ніби не впізнає. Невже я так змінився?

- Нен! - обізвався я до неї.

Стара служниця довго дивилася на мене.

- А-а, це ви, містере Дік! - врешті відповіла вона.- Я... я... скоро помру...

- Ні, ні! Тримайтеся, Нен!

Я відвів очі, щоб не дивитися на нещасну. Хіба це Нен? Це тільки її тінь.

- Помру,- повторила Нен,- і не побачу ні моєї дорогої господині, ні мого малого Джека! О боже, зглянься наді мною!

Я був хотів підтримати стару Нен, яка тремтіла в своєму лахмітті. Я радо дав би себе скувати з нею, щоб полегшити тягар ланцюга, який Нен тепер несла сама.

Але дужа рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом нагая загнано в гурт невільників. Я мало не кинувся на хавільдара... Аж тут з’явився араб Ібн-Хаміс, схопив мене за руку й тримав, доки повз нас пройшов увесь караван. Коли я опинився на своєму місці - в кінці колони - Ібн-Хаміс промовив одне тільки слово:

- Негору!

Негору! То це за наказом португальця зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами?

Яку ж долю наготував мені цей негідник?

10 травня. Проминули два охоплені пожежею села. Вогонь аж гуде. На деревах висять трупи. Селяни повтікали. Поля спустошені. На села вчинено набіг. Двісті забитих, щоб узяти якийсь десяток невільників!

Звечоріло. Спинились на ночівлю, розташувавшись табором під велетенськими деревами. Височенні трави, мов ті кущі, облямовують узлісся.

Вночі, зламавши колодки, втекло кілька невільників, їх зловили й жорстоко покарали. Сьогодні солдати й хавільдари вартують дуже пильно.

Настала ніч. Довкола рикають леви й виють гієни. Десь далі бовтаються гіпопотами. Певно, там озеро або річка.

Я дуже стомлений, але заснути не можу. В голові снуються думки та гадки.

Помічаю, ніби щось крадеться у високій траві. Мабуть, хижий звір. Невже він зважиться напасти?

Прислухаюсь. Нічого. Ба ні! Якась тварина пробирається крізь очерет. Я беззбройний, але буду боронитися! Гукатиму на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон і моїм товаришам!

Вдивляюсь у морок. Місяця немає. Ніч чорна, хоч в око стрель. Онде в заростях папірусу блиснуло два вогники - очі гієни або леопарда. Зникли... засвітилися знову...

Трава шелестить зовсім близько. Звір кидається на мене. Крикнути, вдарити на сполох!..

На щастя, я втримався від крику.

Не вірю своїм очам! Та це ж Дінго! Дінго біля мене! Славний Дінго! Як він тут опинився? Як мене знайшов? Що́ то інстинкт! Але хіба можна самим тільки інстинктом пояснити цю безмежну вірність? Дінго лиже мені руки. Чудовий собака, мій єдиний друг! Отже, вони не вбили тебе!

Я пещу Дінго. Він, ніби розуміючи мене, поривається загавкати, та я його заспокоюю. Ніхто не повинен знати, що він тут! Нехай іде назирці за караваном. Може, якось... Але чому Дінго так настирливо треться шиєю об мої руки? Ніби каже мені: «Та шукай же! Шукай!» Я шукаю і намацую щось на нашийнику... Це очеретинка, увіткнута в пряжку з вигравіюваними літерами «С» і «В», таємниці яких ми так і не розгадали.

Виймаю очеретинку. Розламую. Всередині згорнутий папірець!

Але я не можу прочитати в пітьмі, що там написано. Треба чекати світанку. Я хочу втримати Дінго біля себе, але він пручається. Він розуміє, що доручення виконано.

Відпускаю Дінго, і він безшумно зникає в траві. Коли б тільки він не попався левам або гієнам!

Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав.

Записка, якої я ще не можу прочитати, пече мені руку. Хто її написав? Місіс Уелдон? Геркулес? Як же вірний собака, що його ми вважали мертвим, зустрівся з кимось із них? Що в записці? План визволення з неволі чи тільки звістка від любих друзів? Та хоч хай там як, а ця подія радісно схвилювала мене. Може, скоро настане кінець моїм злигодням?

Як довго тягнеться ніч!

Я не можу заснути. Вдивляюся в обрій - чи ще не світає? А довкола рикають хижі звірі. Бідний мій Дінго, чи пощастило тобі проскочити повз них?

Нарешті займається ранок. У тропіках він настає дуже швидко, майже без світанку. Лягаю так, щоб непомітно прочитати записку.

Намагаюсь читати. Ще дуже погано видно.

Нарешті прочитав. Записка від Геркулеса; написано олівцем.

«Місіс Уелдон і малого Джегса понесли в кітанді. Їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедікт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам.

Геркулес».

Місіс Уелдон та її син живі! Яке щастя! Їх несуть у кітанді - отже їм не довелося терпіти муки цього переходу. Кітанда - це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини. Несуть її на плечах два носії.

Навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Уелдон та її син? Ці негідники прямують до Казонде. Так, так, тільки туди. Я їх там знайду. Яку ж бо гарну, радісну новину приніс мені Дінго, як підбадьорив мене!

11-15 травня. Караван рухається і рухається вперед. Бранцям іти чимдалі важче. Вони