Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Дивовижний кривавий бій. — У лев'ячому барлозі. — Страшне видовисько. — Що з нами буде?

Ми довідалися від учителя, як дістатися бойовиська, і прийшли до нього за дві години. Місце те було на вершині голого горба: на відміну од інших остров'ян, які полюбляють битися в чагарях, мешканці Манго вибирали для бою відкриту місцину. Коли ми прибули до бойовиська, вороги ще не стялися в смертельній борні; підкравшись якомога ближче, ми сховалися за каменюками й почали спостерігати.

Обидва війська вишикувалися одне проти одного в чотири шереги. Вояки в першій шерезі були озброєні довгими списами; у другій — кийками, щоб захищати списоносців; у третій стояли юнаки з пращами; а в четвертій — жінки з кошиками каміння для пращників і запасними списами та кийками. За мить почалася страшна січа. Де там уже було показувати військову вправність. Обидва загони кинулися один на одного, не дотримуючись ніякого ладу. Страшніших вояків я ще зроду не бачив. Вони понапинали чудернацькі шапки, прикрашені перами, порозмальовували собі обличчя й тіла, щоб видаватися ворогові якомога жахливішими, вимахували грубезними кийками, стрибали, кричали, верещали й гамселили один одного, як ті чорти.

Надто ж нас здивувала поведінка жінок. Вони розлютувалися, наче фурії, і бігали слідом за своїми чоловіками, силкуючись їх оборонити. Одна огрядна молода жінка, що її чоловік знемагав під натиском ворога, підняла здорову каменюку і влучила нападника по голові, так що той упав як стій. Але бій тривав недовго. Протилежний від нас загін піддався й безладно відступив, залишивши на бойовиську вісімнадцять мертвих.

Ми чимдуж поспішили назад у село, пригнічені тим кривавим видовищем.

Наступного дня, поснідавши з своїм другом учителем, ми почали готуватися до здійснення свого плану. Спочатку вчитель намагався нас одрадити.

— Ви навіть уявлення не маєте, як то небезпечно мати до діла з тими лютими дикунами, — переконував він Джека. — Мені дуже шкода бідолашної Аватеї, але вам навряд чи пощастить її врятувати, та ще й власними головами чого доброго накладете.

— Ну то й що, — спокійно відмовив Джек. — Я не боюся накласти головою за справедливе діло.

Учитель схвально всміхнувся і зрештою таки погодився супроводжувати нас як тлумач — мовляв, хоч Тараро ставиться до нього не дуже прихильно, але досі приймав його шанобливо.

Ми сіли на шхуну, бо надумали попливти круг острова й кинути кітву проти села, де ватажкував Тараро. Свою команду ми поповнили тубільцями й сподівалися налякати дикунів гарматою. Скоро вчитель теж зійшов на борт, ми поставили вітрила й помчали в море. За дві години скелі здригнулися від гучного пострілу нашої гармати; віддавши ясу, ми підняли на щоглу прапор і кинули кітву. Тубільці на березі заметушилися: очевидячки, ми їх добряче налякали; та небавом, переконавшися, що ми не маємо лихих намірів, вони спустили каное й підпливли до нас, маючись на бачності. Вчитель пояснив їм, що ми друзі й хочемо побалакати з ватажком, і попросив переказати йому, аби він прийшов на шхуну.

Чекати довелося довгенько, нам ледве терпець не увірвався. Зрештою каное припливло знову, і на палубу вискочило кілька дикунів. Один підійшов до вчителя й повідомив його, що того дня Тараро прийти не може, бо він, мовляв, своїм богам поклоняється і поклоніння теє аж ніяк не можна відкласти. До того ж у нього гостює приятель-ватажок, що саме відпливати додому налагодився, отож він просить, щоб учитель зі своїми друзями самі до нього завітали. На те вчитель відповів, що ми негайно прибудемо.

— Слухайте-но, хлопці, — мовив Джек, коли ми сіли в свій човник, — я ніякої зброї брати не збираюся і вам теж не раджу. Ми цілком у владі дикунів, і якщо вони зважаться напасти, то ми в кращому разі вб'ємо чоловік кілька, але нас однаково подужають. Я думаю, добром ми швидше свого доможемося. А ви як гадаєте?

Я з ним зразу ж погодився, а Пітер на відповідь поклав здоровезний мушкетон, що його цівка закінчувалася розтрубом, і залишив двійко величезних кавалерійських пістолів, якими він збирався настрахати тубільців. По тому ми стрибнули в човен і повеслували до берега.

Там уже юрмилися голі дикуни, які привітали нас гучним криком і повели до хатини чи повітки, де нам приготували частування: смажене порося з різною городиною. Коли ми попоїли, учитель попросив, щоб нас одвели до ватажка; але дикуни завагалися й почали між собою радитися. За хвилину один із них виступив наперед і щось відповів учителеві.

— Що він каже? — запитав Джек.

— Він каже, що ватажок саме подався до храму свого бога й не може нас прийняти. Отож, друзі, наберімося терпцю.

— Ну що ж! — вигукнув Джек і підвівся. — Коли він не хоче прийти до мене, то я сам прийду до нього. Крім того, мені кортить подивитися, що вони роблять у своєму храмі. Ходімо разом, друзі.

— Я не можу, — похитав головою вчитель. — Не гоже мені заходити в поганський храм і дивитися на їхні нелюдяні відправи: я ж бо маю їх таврувати.

— Гаразд, — відмовив Джек, — тоді я піду сам, бо я не можу таврувати те, чого не бачив.

Джек устав, і ми вдвох подалися слідом за ним банановими гаями до горба, що височів за селом; на вершині того горба в затінку залізних дерев стояло буре, тобто храм.

Звернувши на широку стежку, ми почули позаду несамовитий крик і спинилися. За нами йшла здорова юрба. Ми сховалися в кущі. Нас минув гурт дикунів, розмальованих чорною, червоною й жовтою фарбою. Вони танцювали й несамовито вимахували руками, несучи на жердинах з десяток людей. Я мимохіть здригнувся, пригадавши людські жертви на острові Емо, й сказав Джекові:

— Боюся, що вони жорстоко поведуться з тими бідолахами. Краще нам не йти до храму. Ми тільки нажахаємось, а їм нічим не зарадимо: мабуть, дикуни збираються їх повбивати.

Джек подивився на мене співчутливо й стиха відповів:

— Не бійся, Релфе,