Читати книгу - "Горохове чудо"

Ми прийшли не до речі: Дмитро Борисович сидить за столом і працює. Стіл у самісінькому кутку, за ним завжди темно.

— А що ти робиш? — питається мала.

— Пишу оповідання.

— В тебе нема часу?

— Якщо ти прийшла, то в мене повинен бути час.

— Я теж хочу писати оповідання.

Дмитро Борисович від здивування мотнув білим чубом.

— Щоб писати оповідання, треба подумати, — каже він.

— А я вже подумала.

— Тоді розкажи.

Вона трошки хмариться, одна її брівка зламана.

— Знаєш, жив собі старий дід. У нього в хаті й на подвір’ї було дуже чисто. Він удень спав, а вночі робив.

— Отакої? — перебиває її Дмитро Борисович. — Що ж то за дід? Всі люди вдень працюють, а вночі сплять.

— Ні, той дід вдень спав, а вночі робив.

— Чого?

— Він хотів працювати вдень. Вийде рубати дрова, а сусід побачить і каже: ти не так сокиру тримаєш, треба отак, — і вона показує, як вчили діда тримати сокиру. — Він тільки замахнеться, а інший сусід каже: хіба ж так дрова рубають? Отак треба сокиру тримати. Цілий день дідові заважають. Він плюнув, удень спить, а вночі працює.

— Хто тобі розказав про діда й про сокиру? — питається Дмитро Борисович і дивиться на мене.

— Ніхто. Я візьмуся малювати, татко кричить: як олівця тримаєш? Тримаю, як татко каже, а Надя побачить і собі: хіба так малюють?

— То ти малюй уночі, коли ніхто не бачить.

— А я малюю на стіні.

Нам весело, ми сміємося.

— А чого в тебе брівка крива? — питається Антоніна Гнатівна.

— Бо я на тебе дивилася, — і під стіл, до Пальми.

Пальма — коричневе хатнє цуценя з чорними очима-гудзиками.

Вона залізла під стіл і гарчить, ревнує, що господарі вділяють більше уваги гостям, а не їй. У такий час з нею треба бути обережним, може покусати. Гарчання лякає Воксанку, і вона з’являється з-під стола.

— А скажи-но, чиї в тебе кіски? — тьотя Цьоня.

— Мама насадила.

— А очі?

— Мама взяла з неба.

— А брівки?

— Мама намалювала.

— Яка мамина доня! А таткова — ні?

— Зовсім я не мамина і не таткова, а горохова.

— От тобі й маєш! — Дмитро Борисович розвів руками. — Чого ж ти горохова?

— Мама йшла до криниці й проковтнула горошину, а то була я.

— А я думав, що тебе принесли журавлі?

— То вони мене потім принесли, — але їй не хочеться про це розказувати. Вона ж прийшла в гості. А в гостях добре. Білим застелюється стіл, частуватимуть чимось смачним. У гостях з великої чемності обов’язково панькаються.

Пальма шугнула в маленьку кімнату, і Воксанка туди. Дзяв-дзяв! Чапу-лапу! Щось перекинулося, щось упало.

— Вона на тебе гавкала? — питається десь Антоніна Гнатівна.

— Ні, я хотіла подивитися на духи, а вона сварилася.

Воксанка обдивилася, що стоїть у спальні і що лежить на кухні, ніби прийшла на оглядини. Виплигнула на балкон. Там нічого цікавого. Вернулася, кинулася на крісло-гойдалку. Пальма до неї. Гойда-да… Але й це набридло, вдвох з Пальмою тісно.

Включено гучномовець. Під музику вільніше балакається.

— Розполітикувалися! — це Воксанка. Сюди виль, туди виль на кріслі-гойдалці.— Я написала оповідання, тепер мені напишіть!

— Моє оповідання не для тебе, — каже Дмитро Борисович.

— Я ще мала?

— Ти ще мала, і ми зараз будемо обідати.

— То напиши для татка.

Дмитро Борисович береться читати те, що написав, а Воксанка підперлася кулачком.

Ось це оповідання.

Другий тиждень тривав етап. Нас залишилося дуже мало. Вартові втомилися нести зброю і доручили її етапникам. Серед снігів ми побачили щось чорне. Допленталися — аж то чукча. Він був згорблений.

Вартові відібрали зброю і сіли збоку грітися спиртом, а ми могли побалакати з чукчею.

— Хто тут? — спитав він, не ворушачись.

— Ми — люди.

— Переді мною чорно і наді мною чорно, — сказав чукча і кивнув зарослою головою.

— Чого ви тут?

— Я забувся, як мене звати. Сиджу і згадую. Мені здається, що я сиджу цілу вічність, але ніяк не можу згадати свого імені. Я зовсім згубив своє ім’я. Тільки пам’ятаю, як мене назвали інші: Колькою.

— Ви вийшли на полювання?

— Ага, але мої нарти поламалися, а мої собаки мене покинули.

Ми побачили, що ноги чукчі по коліна закопані в снігу.

— Колись я ловив рибу і мені було добре. Риба йшла-йшла і перестала. Я не мав що робити. Мене охрестили Колькою і сказали: лови втікачів. Я був добрим мисливцем. Від мене ні один втікач не втік. А їх йшло, як колись риби.

— Що ж ви з ними робили?

— Я з ними робив те, що треба. І як доказ, я привозив по парі рук. Відрізував руки пилочкою нижче ліктів, зв’язував і кидав у мішок.

— І платилося?

— Півмішка рук — мішок цукру, мішок солі, горілка, сірники… Можна було жити.

Білі сніги мерзли.

— Йшла-йшла риба і перестала… Йшов-йшов люд і спинився, — забідкався чукча. — Я згубив своє ім’я і не знаю, як мене звати. Від мене втекли мої собаки. А десь у юрті моя жінка і мої діти! — Він стрепенувся і викинув свої руки. — Візьміть і відріжте їх. Пилочка у мішку. Вам дадуть цукру і солі. Сіль віддайте моїй жінці, а цукор — дітям. Ріжте! Я вас все